Український туризм - ПАМ’ЯТНИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Про пам’ятники Києва можна говорити фактично з початку ХІХ століття, коли було встановлено знаменитий Монумент Магдебурзькому праву в Києві. І відтоді почалася історія монументального мистецтва у нинішній столиці України.

Найбільш гучною історією, яка була пов’язана із українськими пам’ятниками в Києві, була історія зі спорудженням пам’ятника Тарасові Шевченку. Вона почалася ще до 1905 року, коли офіційно Київська Дума дала дозвіл на встановлення цього пам’ятника, і завершилася фактично у 1914 році розгоном охочих встановити цей пам’ятник, і взагалі придушенням мітингів, які відбувалися тоді на сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. Сам пам’ятник Шевченкові в Києві вдалося встановити лише в 1939 році — це вже був сталінський пам’ятник з відповідними ідеологічними нашаруваннями, який стоїть зараз у парку Шевченка. Але треба зазначити, що все ж таки в радянському союзі була якась логіка у споруджені всіх цих пам’ятників. Тобто вони прив’язувалися до відповідних місць. Наприклад, пам’ятник Тарасові Шевченку поставили навпроти університету, який став носити його ім’я.

Особливо це помітно було в період після Другої світової війни, коли встановлювалось дуже багато пам’ятних знаків, присвячених саме подіям війни. Бо знаменитий радянський культ великої перемоги саме тоді увінчувався.

Також треба не забувати про пам’ятники, які були встановлені уже в пізніший період, у 60-70 роках, коли уже стався у нас процес, так би мовити, відлиги і уже почали з’являтися пам’ятники безпосередньо українським діячам культури, які раніше також не встановлювались.

У нас, в незалежній Україні, я мушу це констатувати, на жаль, відсутня логіка встановлення монументальних фігур. Тобто ми встановлюємо пам’ятники здебільшого хаотично. Їх можна розділити на певні групи. Пам’ятники Володимиру Великому, Пилипу Орлику, Княгині Ользі, Петрові Сагайдачному, князю Святославу, Богдану Хмельницькому, В’ячеславу Чорноволу, Анні Ярославні, Ярославу Мудрому — це пам’ятники державним, політичним, військовим діячам України.

Величезна група пам’ятників діячам науки і культури, причому ми маємо їх досить багато — кілька десятків. Кілька пам’ятників Франкові, Лесі Українці, кілька Тарасу Шевченку, навіть два пам’ятники Петру Могилі, два пам’ятники Сергію Корольову встановлено в Києві. Крім того, ми маємо групу пам’ятників на честь подій історії Києва та України. От зокрема із новітніх пам’ятників у нас є два пам’ятники Героям Небесної сотні, на вулиці Тургенівській, 11 і Академіка Янгеля, 5. Також знаменитий монумент незалежності на Майдані Незалежності та й інші пам’ятники.

Також в Києві встановлено десь до десятка пам’ятників жертвам голодомору, два пам’ятника жертвам радянських репресій на території биківнянських могил і пам’ятник жертвам репресій НКВС, і величезна група пам’ятників, які залишились на честь Другої світової війни. Зокрема, сумно відомий пам’ятник на могилі Ватутіна у нас залишається, через те, що не потрапили ці пам’ятники під дію декомунізації.

Тобто дуже багато ще монументів, які мають досить контраверсійний зміст. Але я думаю, що з часом вони все ж таки будуть якимось чином переосмислені, принаймні ці пам’ятники. І кілька в нас ще залишається недодекомунізованих, присвячених подіям радянського часу. Зокрема, пам’ятник арсенальцям, який намагаються якимось чином осучаснити. Але сенс від того не міняється: та сама гармата, яка стріляла по справжнім оборонцям Києва.

Також у нас багато пам’ятників на честь діячів зарубіжних, наприклад, на території парку Нивки стоїть пам’ятник Жамбилу Жабаєву чи Гейдару Алієву на території МАУП. Зазвичай іноземні посольства роблять таким чином: пропонують встановити пам’ятник, наприклад, тому ж Шевченкові десь у себе, в своїй країні, ми натомість установлюємо їхній пам’ятник на території України. Зокрема, встановлюємо пам’ятник у Києві людині, яка в принципі до нашої столиці не має жодного стосунку. Такі пам’ятники, так само є, і все це свідчить про абсолютно хаотичну державну політику в галузі монументального мистецтва.

Якщо говорити про міську скульптуру — це ще одна група пам’ятників, то ми тут маємо і пам’ятник Будді і пам’ятний знак Мухамеду, Моісею, паровозу, Платону, Сократу, хлопцям і дівчатам пам’ятники. І навіть є такий проєкт «Шукай» у нас в Києві і там створено, якщо вірити Вікіпедії, десь кілька десятків скульптур. Причому, ці скульптури, у нас там, наприклад, київський каштан, київське сухе варення, київський екіпаж, київський трамвай — всі до Києва мають певний стосунок. Це такі мініатюрні скульптури, які можливо теж мають місце. Але як вони вписуються в концепцію, в пейзаж міста, в його інфраструктуру, в його логіку побудови? Київ в цьому сенсі нагадує мені Скоп’є, столицю північної Македонії, там де стоять пам’ятники буквально всім: від римських імператорів до комуністичних вождів Югославії і політичних діячів сучасної Македонії. Там просто хаос — я нарахував лише в центрі Скоп’є десь 3-4 тисяч скульптур, і відповідно логіки там абсолютно жодної не має.

Якщо ми говоримо про те, що ми повинні увіковічувати в скульптурі наших героїв, то ми повинні визначитися із пантеоном цих героїв: кого справді вважати героями, починаючи від трипільської цивілізації, і, закінчуючи сучасним часом. Ми провели декомунізацію. Це надзвичайно важливий і, мабуть, найбільший здобуток на сьогоднішній час Революції Гідності — ми позбавилися величезної когорти пам’ятників «вождям світового пролетаріату». Так само ми позбавилися назв вулиць, які нас на кожному кроці тримали в стані колоніальної залежності, яка була останні 350 років.

І наша задача зараз не просто змінити назви вулиць, а нам ще треба зафіксувати на деяких вулицях у вигляді барельєфів на честь кого вони названі, де це можливо поставити замість радянських пам’ятників пам’ятники українським діячам. От у нас стоїть пам’ятник, який захищає дуже активно київська влада — пам’ятник Щорсу на розі вулиці Петлюри і Володимирської, логічно, що би мав стояти пам’ятник Петлюрі на тому місці. Про це точаться розмови давно. Але, чи зважаючи на те, що позував для цього пам’ятника Щорсу перший президент України Леонід Макарович Кравчук, чи з якоїсь іншої причини, цей пам’ятник досі стоїть. Тобто, кияни знають, що це пам’ятник молодому Кравчукові, і його ніяк не може жодна влада і жодна група національно свідомих громадян знести.

Ми очікуємо, що колись настане той час, коли Леніна можна бути помістити назад? Я був нещодавно приємно вражений центральною площею Фастова, де стояв пам’ятник Леніну. Тобто, це такий чорний був пам’ятник Леніну, який встановили, мабуть, за підтримки дружніх африканських країн свого часу. І цей пам’ятник зрештою знесли і повністю цю площу перебудували. Тепер встановили там пам’ятні знаки соборності, дуже симпатичні скульптурні композиції, і площа просто змінила своє обличчя. Яка причина того, що на Бесарабській площі стоїть і досі цей постамент, на якому стояв Ленін, я не розумію. Звичайно, там уже приліплювали синю руку. Зараз що там? Тепер там стоїть тризуб, здається, але, все одно, на тому ж постаменті, який зберігається невідомо з якою метою, для чого? Треба місце повністю зачистити під нуль і наново там спланувати територію. Там потрібна якась скульптура, але знову ж таки треба провести нормальний конкурс і закласти нові сенси в те місце.

Я дуже радий і дуже вдячний усім, хто причетний до встановлення пам’ятника Петру Болбочану в Києві. Він з’явився саме там, де він був потрібен, де зійшлися і енергетичні, і цивілізаційні потоки. Але, знову ж таки, наприклад, у Варшаві зараз відкриті скульптурні композиції , серед яких і пам’ятник Петлюрі.

Пам’ятника Петлюрі в Києві досі немає. Нам потрібно у нинішній час усім діячам, які були причетні до української державності, до її становлення, поставити пам’ятники, і пам’ятник не один. Ми уже мали в проєктах і на Майдані Незалежності, і біля Грушевського, що сидить біля Центральної Ради, скульптури також іншим діячам того часу. Проте, вони так і залишилися на папері.

Навколо центральної фігури на Майдані Незалежності повинні були бути чи то 12, чи то 15 діячів української державності, починаючи від київських князів, та закінчуючи сучасними діячами. Але ми маємо замість того торговий центр — Глобус, який показує сцену просучасної України, цю базарну економіку і торгові площі на центральній площі.

Кожен з них повинен бути проаналізований і потрібно йому дати оцінку. Також варто серйозно проаналізувати, які вулиці оточують той чи інший мікрорайон. Повинні бути ці вулиці доповнені, які названі на честь діячів, чи на честь історичних подій, які відбувалися в Києві, чи в Україні певний час. Нам потрібна загальна політика, щоб наші вулиці виховували наше молоде покоління.

Я зараз так само працюю над проблемами створення українського пантеону пам’яті. Тобто над проблемою створення в Україні меморіального цвинтаря, де були б поховані і перепоховані найвизначніші діячі української держави. Деякі могили повинні бути перенесені з інших країн.

Це питання не буде поодиноким, тому що законодавство європейських країн таке: якщо 40 років за могилою ніхто не доглядає, то ця могила зрівнюється з землею. І це стосується величезної кількості діячів, які поховані на території Європи і в інших частинах світу.

Українська держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб переносити ці поховання в якесь визначене місце. Яке буде так само, як відповідні місця в Польщі, Франції і інших країнах, виховувати підростаюче покоління, показувати пантеон пам’яті і не тільки в вигляді могил, а й у вигляді скульптурних монументальних композицій, які будуть там споруджені. Зараз розглядається на серйозному рівні створення такого пантеону на території Межигір’я. В комплексі відродження Межигірської обителі хочуть створити такий пантеон пам’яті. І це, на мою думку, надзвичайно прогресивна потужна ідея.