Музей Вікентія Хвойки

У 2009 році в селі Халеп'я Обухівського району на Київщині в колишній церковно-приходській школі був відкритий музей першовідкривачу Трипільської культури Вікентію В'ячеславовичу Хвойці. Школа ця була відремонтована за ініціативи тодішнього голови районної ради Анатолія Шафаренка спеціально для музею. У 1896-98 роках в околицях Халеп'я та навколишніх сіл: Трипілля, Верем'я, Витачева, Стайок археолог вів розкопки, і під час експедицій жив у цій школі, зберігав тут викопні артефакти стародавніх поселень. Тож, можна з упевненістю сказати, що стіни її «намолені» самим Вікентієм Хвойкою.

Вікентій Хвойка — це вчений, якій відкрив Трипільську культуру, біда лиш в тому, що ми в Україні не вміємо робить героя. Якби це було десь в Америці, то Хвойка був би першою величиною. Навіть у той час, коли він починав, на кераміку та горщики ніхто не звертав уваги, усі збирали золото, вироби з металу. Вікентій Хвойка першим почав збирати усі ці горшки, вивчати, та прийшов до висновку, що це ціла стародавня культура.

Сьогодні, наш музей — єдиний в Україні, який розповідає про життя та досягнення видатного археолога. Але самостійного статусу йому не надали, він є філією Трипільського обласного археологічного музею. Здавалось би, що особистість такої величини, як відкривач Трипільської культури Вікентій Хвойка, мала б отримати належну увагу від держави, адже такі люди складають отой іконостас постатей, який є візитною карткою всієї України. У цивілізованих країнах село Халеп'я уже давно б стало туристичною меккою і приносило б державі як славу, так і мате¬ріальну вигоду. Та, на жаль, у нас не дуже шанують своїх героїв. До цього часу цей маленький музей-чик (дві кімнати) так і залишався в первозданному вигляді: за десяток років не поповнився жодним експонатом, на стендах немає навіть якогось ма¬ленького горщика чи тарілочки, які викопав і тримав у руках сам В.Хвойка. До цього часу подивитися тут практично не було на що — кілька керамічних виробів тих часів, безліч побитих черепків та копії трипільського посуду, зроблені сучасними майстрами. Нечисельні екскурсії рятувала хіба що цікава розповідь про життя, кохання та творчість видатного ученого. А сьогодні оскаженілий коронавірус відлякав і останніх.

Чого ж так? Що заважало наситити стенди музею цікавими артефактами шести-семи тисячолітньої давнини? Адже привабити відвідувачів у такі історико-археологічні музеї можуть тільки справжні викопні предмети. А їх, слава Богу, в нашій землі ще є. В навколишніх селах трипільська кераміка ще й досі вимивається дощами на городах селян та прилеглих полях, а по всій країні тисячі поселень гинуть під плугами сільськогосподарської техніки та від мінеральних добрив. Державними експедиціями охоплюється лише мізерно мала частка від загального спадку, а та величезна кількість безцінних речей, що дбайливо зберігається в приватних колекціях лишається без можливості бути побаченою. Ці речі без розбору в нас прийнято відносити до роботи так званих «чорних» археологів. Без сумніву, що серед них є дійсно чорні, які роблять на цьому гроші. Але дуже багато із тих, кого так називають, є дуже активні, освічені, залюблені у свою справу патріотичні молоді люди, які просто не дають загинути нашій історії під лопатами селян, плугами тракторів та ковшами екскаваторів. Вони зберігають усе це в себе дома. Може, і раді були б десь виставити свої знахідки для широкого загалу, але не наважуються. Не створене у нашій державі правове поле для легалізації таких домашніх музеїв та приватних колекцій. Хоча в інших країнах це давно узаконено і кожен такий колекціонер може з гордістю представляти свої знахідки людям.

Нещодавно пощастило познайомиться з представниками громадської організації «Народний Музей України»: Леся Воронюк, Андрій Паславський, Олександр Юрков. Ці молоді люди в період великої глобалізації, яка невпинно розповзається по всій планеті і спрямована на знищення всього національного, окремішнього, самобутнього, оригінального, індивідуального, навпаки переймаються збереженням нашої української ідентичності, інакшості, нашої глибокої історичної спадщини. Ця громадська, волонтерська організація уже зреалізувала цілий ряд культурно-просвітницьких проектів в різних галузях культури: виступив одним із партнерів у встановлені пам'ятника Петру Болбочану в Києві (жовтень 2020), проводить роботу над встановленню пам'ятників княгині Ользі в Ізмаїлі, Роману Шухевичу в Одесі, Василю Вишиваному та Євгену Коновальцю в Києві; ініціював виставку живопису української художниці-дисидентки Людмили Семикіної в Одесі та виставку сучасного живописця Андрія Чеботару.

Останнім часом «Народний Музей України» почав опікуватися і нашим сільським музеєм. З їхньої ініціативи фонди музею уже поповнилися півсотнею оригінальних артефактів Трипільської цивілізації (4-5 тисяч років до н.е.). Тепер відвідувачам є не тільки що послухати, а й на що подивитися. З'явилася і перспектива розвитку, обговорюється можливість перетворення сільського музею Вікентія Хвойки на сучасний конкурентноспроможний інтерактивний музейний простір, який зацікавлюватиме як фахівців-археологів, так і широку громадськість. Планується після переобладнання музею збільшення кількості споживачів культурного продукту, залучення нових аудиторій через створення цікавих, цифрових експозицій в тому числі із мультимедійним наповненням. Вірю, що коли за справу беруться люди переповнені бажанням і вірою — такі проекти не фантастика. Тим паче, що наш музей розташований всього за 45 кілометрів від столиці на трасі Київ-Ржищів-Канів, тож, при мудро продуманій рекламній кампанії, це дасть можливість у рік приймати до 10 тисяч туристів.

Але сподіваюся, що справжні українці, залюблені в свою історію, не стануть очікувати переобладнання експозицій та вакцини проти коронавірусу, а вже завтра відвідають музей Вікентія Хвойки у чарівному селі Халеп'я. На вас чекає захоплююча екскурсія, тисячолітні експонати і цікаві сувеніри.

Вікентій у віці 27 років (подейкували, що з особистих мотивів) переїздить до Києва. Нікому не відомий на той час, він спочатку викладав німецьку мову і малювання, а згодом зайнявся агротехнічною справою з вирощування нових сортів проса і хмелю. Неподалік Києва вщент вигоріла лабораторія, де молодий науковець проводив свої досліди. Несподівано на згарищі у землі дослідник помітив рештки скляних різнокольорових браслетів. Київські знавці старожитностей пояснили, що такі браслети носили жінки часів Київської Русі. Це миттєво роз'ятрило в душі Хвойки його давнє захоплення історією й археологією. Тож 43-річний Вікентій Хвойка вирішує поставити крапку на агрономії і присвятити себе улюбленій археології.

Одним із численних археологічних відкриттів Хвойки було виявлення 1893 року в розрізі гори на Кирилівських висотах у Києві на глибині 19 м кісток мамонта, бивнів, наконечників списів, різців для кісток тощо. Усе це було доказом Кирилівської палеолітичної стоянки, яка існувала майже 20 000 років тому.

Оригінальний керамічний посуд із складними візерунками, глиняні статуетки людей і тварин, зброя з каменю і рогу — подібні знахідки археологам досі не траплялися. А 1895 року під час розкопок на Кирилівській вулиці при знятті верхнього шару гори, розташованої в садибі пана Зіваля, робітникам постійно траплялися товсті глиняні черепки. Розглядаючи один з них, Хвойка був здивований складом глини, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому. Як з'ясувалося пізніше, така кераміка є характерною для культури Трипілля.

Працюючи над своїми знахідками, Хвойка дійшов висновку, що представники такої культури мали жити й нижче по Дніпру. Тож почав натхненно вести пошуки в околицях селищ Трипілля (назва «трипіль¬ська культура» походить від назви саме цього села), Халеп'я, Верем'я та інших, сусідніх до них, де виявив залишки стародавніх селищ із численними рештками оригінально розписаного посуду та ще багато всіляких статуеток, стріл, списів тощо. Цим розкопкам Хвойка присвятив кілька років. Дослідження встановило, що знайдені артефакти належать до 4 тисячоліття до н. е. Це було відкриття світового рівня.

Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали «краї предків до сьогодення».

У часи існування Російської імперії «південно-західною Росією» називали територію сучасної України, а Хвойка висунув гіпотезу, згідно якої: «народ, що створив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім'я протослов'ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію (царську імперію — прим ред.)».

До численних знахідок дослідника належать також могильники двох археологічних культур — зарубинецької (ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.) та черняхівської (ІІІ—V ст. н. е.). Вони були відкриті на березі Дніпра біля села Зарубинці поблизу Канева та в селі Черняхів під Кагарликом і доводили значні впливи кельтської та провінційно-римської культур у глибині Південно-Східної Європи.

Цікавою знахідкою також є залишки фундаменту мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі неподалік Десятинної церкви. Тут було знайдено цеглу із зображенням тризуба і залишки ювелірних майстерень того часу. А ще пізніше — велику братську могилу жертв монголо-татарської навали 1240 року.

Приємно, що Вікентій Хвойка, хоч і був за національністю чехом, палко любив Київ, вважав його своєю другою батьківщиною. Він мріяв, щоб усе ним знайдене і напрацьоване залишилося саме тут, у Києві. На щастя, більшість колекцій, ним здобутих, таки зберігається в Національному музеї історії України. До речі, саме йому Хвойка присвятив майже 20 років свого життя.

Трипільська культура є однією з основних давньо-землеробських культур мідної доби. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в V-IV тис. до н. е. (протягом 2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено (станом на 2014 рік) понад дві тисячі пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у 15 областях: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густотою розселення об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км2). Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками становило від 400 тисяч до 2 мільйонів осіб.

Питання походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники

правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.