|
Олексій СВЯТОГОР, адвокат Закон сирий, проте закон...
Реакцією української законодавчої влади на анексією Російською Федерацією Автономної республіки Крим та міста Севастополя стало розроблення та реалізація процедури прийняття Закону України «Про правовий режим забезпечення прав і свобод громадян на окупованих територіях України» (далі – закон «Про окупацію»), який опублікований та набув чинності з 27 квітня 2014 року. Вже на стадії обговорення й ухвалення до законопроекту було внесено близько 200 поправок, що логічно пояснюється як складністю самої процедури прийняття такого законодавчого акту, так і наявністю величезної кількості «підводних каменів». Більше того, немає сумнівів, що у процесі застосування закону виявлятиметься значна кількість колізій, прогалин, протиріч (наразі або неактуальних, або ж невидимих). А це призведе до внесення ще більшої кількості правок. Проте з усього розмаїття правових наслідків ухвалення закону «Про окупацію» нас цікавитиме цілий пласт питань з урахуванням традиційно «туристичного» статусу Криму: від можливості ведення туристичного бізнесу на окупованій території до захисту прав туристів та гарантії такого захисту. Для чого нам такий закон?
Ідеологія ухвалення законопроекту «Про окупацію» ґрунтується на тій обставині, що держава має ряд ознак, серед яких – наявність відокремленої території, на яку поширюється вплив державних органів у вигляді нормативних актів, підтримуваних та визнаних населенням. При цьому держава має можливості забезпечувати їх виконання в тому числі й примусово.
Після окупації Криму всі ці ознаки втратили чинність на його території: сьогодні Україна фактично не володіє територією Криму, не в змозі забезпечити верховенство влади своїх органів та не може силою домогтися виконання нормативних актів. Тож ідеологія закону полягає в наступному: окупація частини української території (АР Крим) визнається (декларується) як тимчасове явище, відтак передбачається, що процес окупації рано чи пізно буде припинений, Україна отримає суверенний контроль над Кримом, після чого потрібно буде забезпечити відновлення status quo, тобто єдиного порядку, життєвого рівня, принципів правового регулювання , механізмів правореалізації, які діяли до окупації. Тобто на момент передбачуваного «возз'єднання» Криму з Україною необхідно досягти однієї мети – єдності правових, політичних й економічних стандартів материкової та острівної України.
Більшість юристів погоджуються з неформальним визначенням, що закон в його нинішній редакції націлений на «заморожування» статусу правовідносин осіб, які мають ті чи інші зв'язки з Кримом станом на момент ухвалення закону. Та нас все ж таки більше цікавлять не стільки філософські розмірковування, скільки конкретні відповіді на питання «як жити» і «що робити», взаємно адресовані між усіма учасниками та контрагентами кримських подій. Отже, ст. 7 закону «Про окупацію» встановлює обмеження на здійснення господарської діяльності на окупованій території за її видами. Зокрема, забороняє діяльність, для якої держава використовує способи регулювання, такі, як ліцензування, сертифікація, патентування, квотування і т. п. Згідно з п. 30 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» туроператорська діяльність підлягає ліцензуванню, а тому, в аспекті ст. 13 Закону «Про окупацію», не може здійснюватись на території Криму. За порушення цієї вимоги винні особи можуть бути притягнуті до всіх видів відповідальності , включаючи кримінальну (тобто «нарватися» на покарання , включаючи позбавлення волі). Туризм поза законом?
Таким чином, легальна туроператорська діяльність українських компаній на кримському напрямку опинилася під забороною. При цьому не важливо, чи знаходиться головний офіс туроператора в Криму, а його філії розташовані на материковій частині, або ж навпаки. Зрозуміло, що дехто спробує вправлятися в юридичній казуїстиці, намагаючись реалізовувати схеми на кшталт «у Криму працює наша філія, ми ж тут ні до чого». Проте в будь-якому випадку між головним офісом та філією існує досить тісний зв'язок, тож спроби «викрутити» ситуацію у такий спосіб навряд чи будуть успішними. Відтак існує небезпека, що правоохоронні та контролю¬ючі органи, користуючись не
стільки плутаниною та недосконалістю законодавства (яке ніколи не зможе врегулювати всі нюанси), скільки можливістю та приводом «наїхати» на «порушника» в межах територіальної досяжності, атакуватимуть усіма процесуально можливими способами й методами досяжного, тобто материкового гравця ринку туристичних послуг. Відтак природним бажанням туристичної компанії, що знаходиться в Україні, буде або повністю припинити туроператорську діяльність в напрямку Криму, або формально трансформувати її в якусь іншу – турагентську, яка, на відміну від туроператорської, не вимагає ліцензування. Або ж посередницьку, торговельну, розважальну врешті-решт – власне, на що вистачить фантазії. Хтось взагалі припинить легальну діяльність, перейшовши в розряд «тіньовиків» та обслуговуючи рідкісних екстремалів-сталкерів та протягом певного часу не маючи клопоту зі сплатою податків.
Проте, аналізуючи можливі моделі поведінки учасників ринку туристичних послуг, варто враховувати ще й економічну складову туристичного бізнесу на кримському напрямку. З тим, що туристичний сезон в Криму якщо не зірвано повністю, то усерйоз підірвано, погоджуються навіть найбільші оптимісти. Адже середньостатистичні туристи (далекі від екстриму), яких переважна більшість, навряд чи прагнутимуть відпочивати у Криму, оскільки будуть залякані «зеленими чоловічками» чи «екстремістами» всіх видів і категорій. Отже, на туроператорські послуги найближчим часом у Криму попиту не буде. (Нещодавня заборона російської влади виїжджати за межі РФ представникам силових структур та правоохоронних органів яскраво ілюструє напрямок розвитку туризму в окупованому Криму: туди звозитимуть тих, хто не має альтернативи, тобто «бюджетників», «профсоюзників» та «відмовників». Такі туристи не потребують послуг туроператорів, відтак перереєстрація українських турфірм за російським законодавством також є безперспективною – Ред.).
Отже, економічна складова плюс законодавчі обмеження на туристичний бізнес у кримському напрямку призведуть до того, що більшість туроператорів, що працюють на Крим, підуть з напрямку як формально, так і фактично: нікчемність ринкового обороту, незатребуваність послуг сукупно із законодавчим переслідуванням не дадуть жодних шансів на існування і процвітання. Турист чи злочинець?
Неможливо обійти стороною ще й таке питання: чи можна українським громадянам користуватися послугами кримської туристичної індустрії? Відповідь на нього, попри удавану очевидність, не є настільки однозначною.
Ст. 5 закону «Про окупацію» передбачає право вільного перетину громадянами України меж тимчасово окупованої території (за умови перетину в спеціально облаштованих пунктах пропуску) та забороняє, водночас, перетин меж тимчасово окупованої території іноземним громадянам та особам без громадянства. Досить цікава новація, яка може розширювати або звужувати коло дії закону в оперативному плані: цією ж статтею Службу безпеки України наділено правом дозволяти перетин меж окупованої території іноземним громадянам або особам без громадянства, або ж навпаки, забороняти доступ на окуповану територію громадянам України.
Тобто питання на кшталт «чим займатиметься громадянин України на тимчасово окупованій території» у принципі не стоять: на перший погляд, закон прямих та однозначних обмежень із цього приводу не встановлює. Однак, п.1 ч.1 ст.7 Закону (як це ми зазначили вище) забороняє здійснення на окупованій території діяльності, яка потребує отримання ліцензії, а п.6 ч. ст.7 забороняє фінансування забороненої діяльності та сприяння забороненій діяльності у будь-яких формах. Тобто, з формальної точки зору в українських правоохоронних органів з'являються підстави «причепитися» до пересічного туриста: чому, мовляв, шановний, ви сприяєте забороненій діяльності? Такі претензії формально можуть бути висунені навіть у тому випадку, якщо «провина» туриста полягає у користуванні довідковими матеріалами чи позитивними відгуками в мережі Інтернет про чудові умови відпочинку в певному місці. Все ж таки, сподіваємось, що подібні обмеження та застереження відносяться до розряду фантастики, тим більше, що прямої кримінальної чи іншої відповідальності за описані дії не передбачено. Крим: де гарантії?
Сенс формалізації наповнення туристичного бізнесу (у тому числі щодо наявності ліцензії) полягає в тому, щоб гарантувати права туристів, які є уразливими суб'єктами на чужій території. Зокрема, ці гарантії стосуються мінімального комфорту й супроводу туристів. Та у кримських умовах досягти цього нереально: на окупованій та невизнаній території не діють органи законної влади, поведінка ж сепаратистських чи окупаційних структур є непередбачуваною. (Саме з цієї причини страхові компанії відмовляються покривати ризики туристів, які перебувають у так званих «сірих зонах» на кшталт Придністров'я, Абхазії чи тепер Криму – Ред.). Навіть якби за¬конодавець погодився легалізувати діяльність туроператорів у Криму, така легалізація з правової точки зору нічого не варта. Адже у випадку виникнення будь-якої нештатної ситуації, зокрема, порушення договору, скористався б залізобетонною «відмазкою»: «Люди самі погодилися поїхати, ризикнули. А тут окупація... То що ми можемо зробити?» З формальної точки зору в цій ситуації будь-які претензії – як з боку держави, так і від потерпілих туристів – є неможливими. Звичайно, в умовах тотального падіння ринку туристичних послуг в Криму (пов'язаного, насамперед з відсутністю попиту на туристичні послуги) підприємства та підприємці, які були традиційно зайняті туристичним та спорідненим з ним бізнесом, через неможливість заробляти на життя в інший спосіб, безумовно, намагатимуться продовжити свою діяльність , адже певна кількість туристів («дикунів-екстремалів») все ж таки знайдеться. Тому, так чи інакше, в тіньовому режимі якась частка «туроператорів мимоволі» все ж таки діятиме, проте ця діяльність нагадуватиме роботу сталкерів із загальновідомого роману братів Стругацьких. Тобто бізнес на свій страх і ризик, без будь-яких гарантій захисту та методів правового захисту своїх інтересів. Чи дотягнеться до «сталкерів» Рука Закону?
Ми вже з'ясували, що «сталкерська» діяльність буде апріорі незаконною, а відтак здійснюватиметься під ризиком кримінального переслідування. Проте наскільки ймовірною може стати таке переслідування?
По-перше, уся повнота покарань за колабораціонізм (а саме так в одній з редакцій Закону «Про окупацію» називалася незаконна (заборонена) діяльність суб'єктів господарювання на окупованих територіях) може наставати лише у разі звільнення території Криму від окупантів. Можна вірити чи не вірити в подібні перспективи і швидкість їх настання , але виходячи з їх туманності в новітньому майбутньому, туристично-«сталкерська» діяльність здійснюватиметься, виходячи з принципу «раптом пронесе».
По друге, звільнення Криму від окупантів, коли б воно не відбулося, однозначно супроводжуватиметься настільки значними політичними, матеріальними, соціальними, економічними та моральними потрясіннями, що до нещасного підприємця, який винен лише в тому, що здавав за гроші «дикунам» намети та підказував маршрути походів, скоріш за все, просто забудуть. Правоохоронні органи та спец-служби займатимуться пошуком та переслідуванням терористів, сепаратистів, мародерів та інших яскраво виражених лиходіїв, ніж орендодавців будиночків біля моря чи туроператорів. Плюс не забуваймо, що до тур-операторів – порушників проти власної волі – приєднається цілий сонм інших «вимушених нелегалів». Адже Закон «Про окупацію» передбачає заборону в Криму всіх видів діяльності, яка перебуває у сфері державного регулювання. У той же час карати кілька сотень тисяч підприємців не тільки нерозумно й безглуздо, а й небезпечно – це може викликати хвилю акцій громадянської непокори, а також повстань, терактів та інших зовсім неприємних явищ.
Та й постане питання доказової бази: правоохоронні органи України сьогодні не мають можливості збирати й фіксувати докази незаконної ліцензійної діяльності туроператорів-«сталкерів» у Криму (свідки, речові докази, сліди та ін.), кримінальна ж відповідальність ґрунтується на доказах провини, яку необхідно доводити в установленому порядку. За абхазьким сценарієм?
Якщо резюмувати усе наведене вище, то стає зрозумілим: в полі чинного законодавства України легальний туризм на теренах окупованого Криму існувати не може. Проте в силу економіч¬них, та й політичних чинників галузь трансформується в якусь подобу «сталкерства». Тобто, якщо вона й має якісь перспективи розвитку, то лише в суттєво зменшених та прихованих обсягах.
На території колишнього СРСР існує подібна «сіра зона», яка свого часу, як і Крим, носила звання «загальносоюзної оздоровниці». Це Абхазія, у якій туризм набув саме таких форм: тамтешні пляжі й будинки відпочинку стоять порожні навіть у розпал сезону, національна економіка практично відсутня, а життєдіяльність території, крім російських субсидій, підтримується лише відвідинами нечисленних туристів на позашляховиках, які отримують задоволення від спогля¬дання напівзруйнованих будинків відпочинку, вокзалів, санаторіїв, т а яких не лякають санкції з боку Грузії, чиєю відторгнутою територією є Абхазія (у Грузії діє аналогічний українському закон «Про окуповані території», відповідно до якого забороняється будь-яка комерційна діяльність, а нелегальний, тобто не з боку Грузії, в'їзд до Абхазії та Південної Осетії карається позбавленням волі до 6 років – Ред.).
Нам же залишається лише сподіватися, що процедуру впровадження та виконання Закону «Про окупацію» буде істотно підкориговано з урахуванням здорового глузду та необхідності дотримання прав та інтересів громадян України (у тому числі й тих, хто залишився на окупованій території, проте не відмовився від громадянства) з точки зору, перш за все, економічної та інфраструктурної складової, у жодному разі не застосовуючи огульно недалекоглядний принцип «всі, хто на окупованій території – вороги». назад >>>
|
English