|
Урамках спрощення та регуляції документального супроводження підприємницької діяльності Кабмін України ініціює скасування низки дозвільних та ліцензійних процедур. Зокрема, планується й скасування туроператорської ліцензії – схоже, за грузинським зразком: у Грузії туристична компанія для здійснення своєї діяльності не потребує жодних дозволів чи ліцензій.
Вітчизняна туристична громадськість не висловила якоїсь узгодженої думки із цього приводу: серед громади панують протилежні думки – від «рятуйте, усе пропало!» аж до «ліцензії нікому не потрібні, працюватимемо без них». Ми ж у цій статті спробуємо проаналізувати ситуацію, в якій опиняться українські туроператори (та й уся галузь) після настільки радикального кроку з боку уряду, як повна лібералізація діяльності шляхом скасування туроператорських ліцензій. Кого ліцензуємо?
Як правило, держава (будь-яка, не обов'язково Україна) ліцензує ті види діяльності, безконтрольність яких несе потенційну небезпеку для споживачів та/або третіх осіб. Зазвичай це виробництво та продаж алкогольних та тютюнових виробів, банківська чи страхова діяльність, пасажирські автомобільні перевезення та деякі інші види комерційної діяльності. Сутність ліцензування полягає в тому, що в такий спосіб держава бажає переконатися в тому, що та чи інша комерційна структура, яка прагне займатися певними видами діяльності, спроможна провадити цю діяльність у відповідності до чинного законодавства. Іншими словами, під час своєї діяльності нічого не накоїла. Саме із цієї перестороги витікали ліцензійні вимоги до туристичних агентів, такі, як наявність фінансової гарантії агентської діяльності, офісного приміщення та співробітників з профільною освітою.
Подібні вимоги висуваються сьогодні і до авіаційних агентів: компанія, яка прагне продавати авіаквитки, оформлює дозвіл від Державіаслужби. Це також цілком зрозуміло: той, хто квитки продає, має принаймні розуміти, що це таке – авіаквиток, яким він буває та які дії з ним можна вчинити.
Враховуючи наведене вище, вимоги ліцензування туристичної діяльності вважаються цілком обґрунтованими: адже з точки зору кінцевого споживача, тобто туриста, купівля турпродукту – це, по суті, ф'ючерсний контракт, або придбання послуги з невідомою якістю за умов передоплати. Інше питання, чи відповідає колишня турагентська та поки що чинна туроператорська ліцензія суті процесу ліцензування. Іншими словами, чи здатна наявність ліцензії в туроператора чи агента захистити споживача туристичного продукту від ситуації, коли щось йде не так. Відповідь очевидна: туристичні ліцензії в тому вигляді, в якому існують сьогодні (чи існували донедавна), є бюрократичною формальністю та жодним чином не захищають ані клієнта, ані партнерів туристичної компанії. Яка ліцензія потрібна туристичному сектору?
Спілкуючись із керівниками туристичних компаній, співробітники редакції «Українського туризму» з'ясували, що переважна більшість із них категорично не задоволені умовами ліцензування туроператорів (нинішніх) та агентів (колишніх). Головним чином, через те, що наявність ліцензії в її нинішньому вигляді не несе жодних правових наслідків для її власника та його клієнтів та партнерів, та не захищає їх від форс-мажорних обставин. Незважаючи на те, що однією з ліцензійних умов є (було) наявність фінансової гарантії діяльності туристичної компанії, в Україні не було жодного випадку використання коштів цих гарантій для компенсації втрат постраждалим клієнтам збанкрутілих туроператорів. Про партнерів навіть не йдеться: навіть у тому єдиному (принаймні, відомому авторові) випадку банкрутства туроператора «Проланд», який добровільно застрахував свою відповідальність перед клієнтами, компенсації отримали лише кінцеві споживачі (утім, учасники ринку стверджують, що компенсації отримали не всі постраждалі та не в повному обсязі). При цьому (знову ж таки за словами представників туристичної громадськості) партнери цієї компанії (наприклад, авіакомпанія Fly Dubai), які, зокрема, здійснювали власним коштом евакуацію постраждалих туристів в Україну, не отримали навіть копійки компенсації.
Отже, повторимось: усі без винятку наші респонденти вважають, що чинна система ліцензування та фінансового за¬безпечення туроператорської та турагентської діяльності не задовольняють іх вимог. А от щодо того, чи має існувати ліцензія на туристичну діяльність, і якщо так, то в якому вигляді, думки різняться. Ми вже зазначали, що керівники деяких туристичних компаній вважають за можливе працювати взагалі без ліцензій, відповідно до положень Господарського кодексу. Утім, переважна більшість наших респондентів вважає, що ліцензування в галузі все ж таки повинно бути – причому як у туроператорській сфері, так і в агентській.
Однак, яка ж ліцензія потрібна туристичній галузі? Немає жодних сумнівів у тому, що такий документ має задовольняти принаймні двом вимогам: по-перше. споживачі, які користуються послугами ліцензованих компаній, повинні мати право (та можливість) звернутися до відповідних державних органів за захистом своїх прав, а держава мусить наповнити права споживачів реальним змістом – наприклад, так, як це робиться у банківській сфері. По-друге, ліцензований бізнес повинен мати право на певні преференції від тієї ж таки держави – в обмін на певні обов'язки (у нашому випадку, наприклад, розвивати внутрішній та в'їзний туризм, брати участь у формуванні національної стратегії розвитку туризму, у формуванні національних стендів на міжнародних туристичних виставках і т.п.). Такі преференції можуть бути як фіскального плану (зменшення податків, розширення номенклатури витрат, які відносяться до собівартості і т.п.), так й інструментального (хоча б спрощення взаєморозрахунків у валюті, скасування обов'язкового продажу частини валютної виручки і т.д.). Іншими словами, ліцензія на туристичну діяльність має виконувати роль членства в елітному клубі, якому разом з привілеями притаманні й певні обов'язки. Чи потрібний поділ?
З точки зору специфики туристичної діяльності турфірми зазвичай розподіляються на туроператорів та турагентів. Відповідно, донедавна українське законодавство передбачало отримання туристичними компаніями двох видів ліцензій – для агентської та туроператорської діяльності. Однак, з точки зору багатьох учасників ринку туристичних послуг, такий поділ вже є застарілим: адже сьогодні, завдяки сучасним інформаційним технологіям, будь-який менеджер будь-якої агенції може створити повноцінний тур, не встаючи зі свого робочого місця, та перетворюючи у такий спосіб свою компанію на туроператора. З іншого боку, компанії, які мають туроператорські ліцензії, часто продають тури своїх колег, виступаючи у ролі агентів. Тому в деяких державах світу від формального поділу ту¬ристичних компаній на операторів та агентів уже відмовились.
Отже, якщо говорити про ліцензування туристичної діяльності, сьогодні актуальнішим здається запровадження єдиної ліцензії – із усіма необхідними механізмами захисту як споживачів туристичного продукту, так і партнерів по туристичному ланцюжку. Інша річ, що сьогодні розробити механізм та запровадити саме такий механізм ліцензування здатні лише самі туристичні компанії – сьогодні вже зрозуміло, що держава туризмом займатися не буде. Принаймні, у найближчі кілька років. Як жити без ліцензій?
Немає жодного сумніву, що зі скасуванням туроператорських ліцензій на ринку з'явиться чергова порція «піни», тобто збирачів грошей під фіктивні су-пердешеві тури, яких насправді не може існувати апріорі. Інша річ, що масштаби цього явища навряд чи будуть всеосяжними, хоча за умов зменшення доходів громадян України легковірні таки знайдуться.
Як мають діяти в такій ситуації професіонали? У першу чергу, здійснювати серед своїх клієнтів – як чинних, так і потенційних – просвітницьку кампанію, пояснюючи людям, що турів за 100 доларів у Єгипет чи за 300 – в Емірати з проживанням у «п'ятірках» та повним пансіоном бути не може просто фізично. По-друге, якнайширше запроваджувати різноманітні IT-продукти та механізми електронної комерції: адже сучасний український турист у своїй масі переконаний, що «в інтернеті дешевше та краще». Нарешті, ту-ристичним компаніям варто таки об'єднатися в Туристичній раді чи подібній громадській структурі, спроможній лобіювати інтереси галузі на найвищому державному рівні, а відтак і запроваджувати необхідні професіоналам механізми ліцензування та убезпечення своєї діяльності.
Наталія ДОВГА, директор з маркетингу туристичної компанії Sayama Travel, Таїланд:
Ліцензування туристичної діяльності в Таїланді є обов'язковим згідно закону. Відповідно до чинного законодавства, передбачається 4 види ліцензій:
1. Ліцензія на діяльність в спеціальних (певних) сферах туризму (послуги надаються тільки тайським туристам);
2. Ліцензія на діяльність у сфері внутрішнього туризму (послуги надаються тільки тайським туристам);
3. Ліцензія на діяльність у сфері в'їзного туризму (послуги надаються тільки іноземним туристам);
4. Ліцензія на діяльність у сфері виїзного туризму (послуги надаються як тайським, так й іноземним туристам).
Відповідно, фінансова гарантія, яку мають забезпечити туристичні компанії для одержання ліцензії, залежить від виду ліцензії та становить від 10 до 200 тисяч тайських батів. Фінансова гарантія може бути внесена шляхом перерахування коштів, наданням банківської гарантії або ж облігаціями, виплати за якими гарантуються таїландським урядом.
Також необхідною умовою для одержання ліцензії на туристичну діяльність є оформлення відповідного страхового поліса, який передбачає страхування туристів та туристичних гідів, включаючи покриття медичних витрат (мінімум 500 тис. батів) та наслідків нещасного випадку (від 1 млн. батів).
Світлана КАБИШ, директор інформаційного бюро «Угорщина-туризм» при посольстві Угорської Республіки в Україні:
В Угорщині ліцензуванню підлягає діяльність як тур-операторів, так і туристичних агентів, причому ліцензійні умови є досить суворими. Крім усього іншого, вони передбачають відсутність судимості, наявність відповідної освіти та досвіду роботи, сертифікату про володіння іноземною мовою тощо. Основна відмінність ліцензійних умов для туроператорів та для турагентів – обов'язкова для туроператора фінансова гарантія. Її розмір залежить, по перше, від того, внутрішнім чи міжнародним туризмом займається компанія, і по-друге, від (планованих) фінансових результатів. Наприклад, для туроператорів, які займаються міжнародним туризмом взагалі, розмір гарантії становить не менше 5 млн форинтів (близько 17 тис. євро), а для тих, хто оперує чартерами – 20 млн форинтів (близько 70 тис. євро). Однак, навіть незважаючи на жорсткі умови ліцензування та контроль, в останні роки в Угорщині трапилося кілька гучних банкрутств із неприємними наслідками для туристів. Але я вважаю, що за відсутності ліцензування таких випадків було б значно більше. Ігор ТОРІК, власник туристичної компанії «Екскурсії Ігоря Торіка», Єрусалим:
В Ізраїлі є лише один вид туристичного ліцензування – це ліцензування гідів. Щоб здобути таку ліцензію, претендент на неї має пройти спеціальне навчання та скласти іспити. Тобто фактично отримати вищу освіту.
Що ж до ліцензування діяльності туристичних компаній, то воно в нашій державі було скасовано 2002 року. Це рішення призвело до вельми неприємних наслідків. А саме – приходу на ринок туристичних послуг непрофесіоналів, метою яких було швидке отримання коштів, але жодним чином не надання якісних туристичних послуг клієнтам. Я називаю такі компанії «хаперами», від слова «хапати». Зрозуміло, що скасування ліцензійних умов суттєво вплинуло на якість туристичних послуг, до того ж не у кращий бік: таке рішення призвело не тільки до демпінгу та нездорової конкуренції між туристичними компаніями, але й призвело до створення викривлених, неправдивих вражень про країну у клієнтів таких компаній. Не кажучи вже про елементарне шахрайство... Отже, я вважаю, що ліцензування туристичних компаній в Ізраїлі необхідно відновити: держава має здійснювати у такий спосіб контрольну функцію.
Щоб краще зрозуміти, що Ізраїль утратив після скасування ліцензування туристичних компаній (саме так – у нас немає розділення на туроператорів та агентів), скажу, що ще 2001 року (до речі, саме тоді я зареєстрував свою компанію) будь-яка фірма, яка прагнула надавати туристичні послуги, мусила отримувати ліцензію. Цей документ оформлювався у тому випадку, якщо один з керівників проходив спеціальне навчання або на курсах при Міністерстві туризму, або на приватних, але уповноважених Мінтуризму.
Час від часу серед туристичної громадськості піднімається питання про повернення ліцензування для туристичних фірм, проте в уряді, зокрема, в Мінтуризмі нас не чують... Анна ПЕТРОВА, власник туристичної компанії BTL, виконавчий директор Асоціації індустрії гостинності України:
На мою думку, ліцензування – це певна стандартизація якості послуг, які надають туристичні компанії своїм клієнтам, така собі гарантія захисту туриста, що скористався послугами ліцензованої турфірми. Проте з вершини мого 15-літнього досвіду роботи в індустрії, можу сказати, що теперішній формат ліцензування ці завдання не виконує, а відтак є неефективним. Бо для того, щоб отримати чи продовжити ліцензію, ми маємо збирати купу нікому не потрібних папірців (більше того, в деяких випадках ці документи мають досить умовний зв'язок із реальністю), нести витрати на оформлення ліцензії та обслуговування банківської гарантії, яка нікого ні від чого не захищає... Тобто уся ця робота лише підживлює бюрократичні структури, а для туристичних компаній складає лише додатковий канал витрати ресурсів.
Та я вважаю, що повністю відмовлятися від ліцензування не варто, оскільки має діяти механізм, який би встановлював правила та регулював би умови діяльності учасників ринку. Який саме? Це складне питання, одразу відповідь я на нього дати не можу, проте вважаю, що це питання мають обговорити самі учасники ринку туристичних послуг, знайшовши, врешті-решт, правильний баланс. Який, з одного боку, дозволяв би легко вести бізнес, надаючи якісні послуги, з іншого – мінімізував би ризики клієнта у випадку, наприклад, банкрутства туроператора. Із задоволенням пропоную майданчик АІГУ для створення робочої групи з вирішення цих питань.
назад >>>
|
English