|
Невдалий експеримент із організації пішого перетину українсько-польського кордону здатний на десятиліття поховати цілий напрямок європейської інтеграції України Безпроблемний перетин кордонів між державами - одна з неодмінних складових того, що в українському суспільстві зветься євроінтеграцією. В Європі, а точніше, між державами Шенгенської угоди, внутрішні кордони є лише формальними - за рідкісними винятками, жодного контролю на них не здійснюється. Отже, мандрівники часто просто не помічають, що потрапили з Німеччини в Австрію чи, скажімо, з Польщі в Чехію. Утім, між державами, які з якихось причин не увійшли до Шенгенської угоди, та на національних кордонах з якими зберігаються процедури контролю, проблем перетину кордонів здебільшого також не існує - прикладом є хоча б кордон між Великою Британією та континентальною Європою.
На превеликий жаль, усе наведене вище не стосується пострадянських кордонів: перетинаючи їх, будь-хто стикається з більшим чи меншим комплексом проблем.
Одним з найдовших (573 км), найпопулярнішим серед громадян України та, так би мовити, найнаселенішим кордоном нашої держави є ділянка Державного кордону України, що межує з Польщею. Водночас саме вона є однією з найпроблемніших із точки зору його перетину: багатокілометрові й кількагодинні черги, невпинні потоки контрабанди та криміналітет, що супроводжує це явище, перетворюють фізичний перетин українсько-польского кордону (так би мовити, «на землі» - про авіасполучення тут не йдеться) на атракціон із непередбачуваним результатом. «Український туризм» вже неодноразово торкався проблематики розбудови інфраструктури українсько-польського кордону та створення нормальних умов для його безперешкодного перетину, тому в цій статті ми не повторюватимемося, зупинившись наразі лише на одному, досить-таки вузькому аспекті багатозначної та багаторівневої проблеми. А саме - можливостей та перспектив одного з двох пунктів пропуску через кордон, що сполучає Україну з Польщею, в якому наразі можливий піший чи велосипедний прохід. Пішки за кордон: де та як
Можливість пішого перетину міждержавних кордонів є суттєвим доповненням до традиційних, тобто моторизованих, способів міжнародного сполучення. Утім, щодо українсько-польського кордону, то можливість пішого перетину протягом тривалого часу здійснювалася лише в одному пункті пропуску. А саме «Шегині/Медика» на Львівщині.
УТ неодноразово писав про переваги та вади цього переходу, тож не повторюватимемося. Однак, починаючи з 1 липня 2015 р, можливість перетнути кордон пішки з'явилася ще в одному пункті пропуску, а саме «Угринів/Долгобичув» на півночі Львівщини. Причому, «піший» режим діє в порядку експерименту, який триває до 31 грудня цього року. Отже, не виключено, що з Нового року піша смуга в цьому пункті закриється... Чому саме Угринів?
Міжнародний пункт пропуску «Угринів/Долгобичув» є наймолодшим (його відкрито 2014 року) та одним з найпотужніших на українсько-польському кордоні: його пропускна здатність складає до 4000 авто та 12 тисяч осіб на добу. Також саме цей пункт пропуску можна назвати найнезавантаженішим на спільній ділянці кордону: в мандрівників він не користується особливою популярністю. Так, уранці 30 жовтня, коли автори перетинали в Угринові українсько-польський кордон, в бік Польщі стояла невелика черга із близько 40 авто, проїзд із Польщі в Україну був повністю вільний. Можливо, саме через це обидві сторони вирішили здійснити експеримент з пішого переходу саме в цьому пункті, просто відвівши одну з автомобільних смуг (найлівішу на в'їзд в Україну) під піший та велосипедний перехід.
Ще однією особливістю цього переходу є те, що він розташований на польському боці, а контроль у ньому здійснюється спільно, тобто українські й польські прикордонники та митники знаходяться поруч, а нейтральна зона відсутня. З точки зору зручності перетину кордону, це суттєво прискорює контрольні процедури та, відповідно, загальні витрати часу на те, щоб дістатися із України в Польщу чи навпаки.
Однак постає питання: якщо в цьому переході все так добре, чому ж він не є популярним серед громадян обох держав? Чому експеримент може завершитися, а піша смуга, відповідно, зникнути? Досвід перетину кордону в Угринові
Щоб отримати відповіді на ці запитання, автори цієї статті вирішили здійснити власний, журналістський експеримент, перетнувши пішки кордон у цьому місці. Попереднє вивчення автобусних розкладів з українського боку дало невтішні результати: громадським транспортом до села Угринів можна дістатися лише з районного центру - міста Сокаль, що на півночі Львівщини. Із сусідніх Червонограда, Володимира-Волинського, а тим більше Львова чи Луцька автобусне сполучення з Угриновим відсутнє. Отже, мандрівникам, що прагнуть перетнути кордон в цьому місці пішки, необхідно дістатися спочатку до Сокаля (або сусіднього селища Жвірка, на території якого знаходиться залізнична станція Сокаль), а вже потім вирушати до кордону. Що ми й зробили увечері 29 жовтня (довелося переночувати на залізничній станції).
Із Сокаля до Угринова 4 рази на добу курсує ПАЗик, основним контингентом якого є пенсіонери. Дорога в тих краях просто жахлива - місцями її просто немає, тож ПАЗик подекуди змушений пробиратися ґрунтовкою, стрибаючи по тамтешніх ямах. До речі, до пункту пропуску автобус не доходить: мандрівники у будь-якому разі мають пішки подолати відстань приблизно з кілометр. Відстань від Сокаля до кордону - близько 30 км.
Коли ми, нарешті, дісталися переходу, офіцер Держприкордонслужби була страшенно здивована нашою появою, спитавши в нас, нащо ми тут з'явилися. Ми пояснили, що це є журналістським експериментом, проте пані офіцер перепитала нас, чи не зручніше було перетинати кордон деінде, скажімо, в тих-таки Шегинях.
Її колега - офіцер польської прикордонної сторожі - був стриманішим, проте після звичайних питань (хто ми такі, куди прямуємо та з якою метою) зауважив, що тут перетинати кордон незручно - доведеться добряче пройтися пішки.
Що таке «добряче», ми дізналися досить-таки швидко: до автобусної зупинки в центрі села Долгобичув-колонія довелося пройтися рівно 4 кілометри по гарній, нещодавно побудованій за європейські гроші дорозі, по якій, тим не менше, не ходить жодний громадський транспорт.
Дістатися з Долгобичува місцевими автобусними лініями можна здебільшого лише до найближчого повітового міста Груб'єшув - пряме сполучення з великими містами, на кшталт Любліна, здійснюється не кожного дня. Відтак незрозуміло, що саме заважає як українським, так і польським автоперевізникам запустити до переходу хоча б чартерні рейси, як це практикується між Медикою та Перемишлем (відстань між якими близько 14 км). Тим більше, що в кількох кілометрах від пункту пропуску з українського боку проходить шосе національного значення (та й непоганої за українськими мірками якості) Львів - Володимир-Волинський - Луцьк, а в Польщі є попит на перевезення в бік Замощя, Хелма та Любліна. Майже провалений експеримент
Таким чином, враховуючи наведені фактори, для будь-якого туристичного руху перехід «Угринів/Долгобичув» не несе практично ніякої користі. Піший та велосипедний рух в силу відсутності інфраструктури з обох боків кордону обмежується лише мешканцями прикордонних сіл та нечисленними польськими велотуристами, які набралися сміливості та вирішили дізнатися, що ж таке Україна (того дня ми зустріли двох таких відчайдухів). Пасажирське автотранспортне сполучення тут досить слабке через відсутність регулярних автобусних рейсів (для переоформлення дозволів потрібен час), відтак їхати сюди варто хіба що екскурсійним чартерам, у яких теж є вже свої накатані «тропи». Що ж до пішого та велосипедного руху, то він в цьому переході не стане масовим аж до того часу, поки з обох боків кордону не з'явиться відповідна транспортна інфраструктура.
Отже, напрошується висновок: менш вдалого місця для пішо-велосипедного експерименту на українськопольському кордоні, ніж перехід «Угринів/Долгобичув», годі й було знайти. У його нинішньому вигляді на нього з високим ступенем ймовірності чекає провал, тобто закриття пішої смуги, починаючи з першого дня 2016 року. Щоб потік, у тому числі туристичний, набув в Угринові сталих та помітних величин, необхідно докласти чималих зусиль як інфраструктурно-будівельного, так й організаційно-логістичного плану. А поки ж робота наймолодшого та одного з найбільших автомобільних пунктів пропуску на українсько-польському кордоні нагадує рядки з української народної пісні:
«Ой, дзвони дзвонять,
Хорти вовка гонять,
По болотах, очеретах,
Де люди не ходять...» ВІД РЕДАКЦІЇ
На думку експетрів, опитаних редакцією УТ, найактуальнішим було б запровадження пішо-велосипедної смуги в міжнародному пункті пропуску «Ягодин/ Дорогуськ» - саме через нього проходить траса міжнародного значення Київ - Варшава, відповід¬но, транспортний потік є найінтенсивнішим на усій ділянці українсько-польського кордону. Однако від¬криття повноцінної смуги тут пов'язане з необхідністю побудови окремого моста через річку Західний Буг, по фарватеру якої проходить державний кордон. Так само актуальним було б запровадження пішої смуги в переході «Рава-Руська-Гребенне» (або ж відновлення там регулярного залізничного сполучення), де також спостерігається значний пасажиропотік та наявна відповідна інфраструктура.
Утім, варіантом остаточного вирішення проблеми перетину українсько-польського кордону є відкриття значної кількості окремих, суто пішохідних переходів. Проте конкретні місця для таких об'єктів мають визначатися після ґрунтовних досліджень фахівцями обох держав. назад >>>
|
English