Український туризм

Музей мистецтв, що носить імена видатних українських меценатів - Богдана і Варвари Ханенко (Київський музей Західного і Східного мистецтва), – значніша збірка європейського та азійського закордонного мистецтва в Україні. Не дивлячись на свою світову популярність, музей живе всіма проблемами, які поширення в нашому суспільстві. Тому думка генерального директора музею з приводу сучасного стану багатьох музейних аспектів для нас важлива. Ось що нам розповіла Катерина Чуєва.

Звичайно, музею дуже складно в ситуації пандемії, і мусимо сказати, що ніхто з нас не тільки тут в Україні, а й в більшості музеїв в інших країнах не були готові до цього. Ми вперше опинились в ситуації, коли музеї взагалі були зачинені для відвідувачів. Навіть в найтяжчі роки української історії, мова іде про 1917 рік, та початок 20-х і про часи Другої Світової війни, частина музеїв працювала. Фактично, навесні ми вперше зачинилися для відвідувачів повністю на кілька місяців. І на нас чекає ще один локдаун на початку 2021 року.

Звичайно більшість музеїв не мали до цього досвіду такого масштабного переходу до роботи в форматі онлайн, тобто на цій час немає екскурсій. Проте, у музеїв у більшості немає навичок і нажаль жодна онлайн подія або онлайн форма не можуть нам повністю замінити живе спілкування.

До музеїв люди приходять не тільки дізнатися щось нове, побачити наживо якісь цікавинки, але щоб відчути дуже своєрідну атмосферу, якій немає в жодній інший інституції. Тому для музеїв ця ситуація є новою, ми спробували адаптуватися, але мені здається, що це відбувається з перемінним успіхом.

Частина музеїв взяла на озброєння різноманітні онлайн програми: це і запис відео уроків та лекцій, онлайн екскурсій с супроводом наших камер і багато іншого, навіть дитячий майстер клас. Але звичайно, ми розуміємо, що є велика різниця між тим, коли ти приходиш до музею, коли ти працюєш безпосередньо в залі музею відчуваючи всі ці запахи, звуки, спілкуючись з іншими людьми, і зовсім інша справа, коли ти сидиш перед екраном комп’ютера. І які б чудові твори мистецтва тобі не показували, це все одно ніяк не замінить знайомства з ними наживо.

Нажаль більшість музеїв, зокрема в Україні, зіткнулось з тією ж ситуацією: коли немає обладнання і дуже важко організувати, наприклад, дистанційну роботу співробітників. Треба зрозуміти, що не всі співробітники музеїв в Україні мають достатньо місця робити вдома, або не мають потужної техніки, або в них відсутній достатньо потужний інтернет. Звичайно, все це накладає свої обмеження.

Наскільки мені відомо, керівники і команди музеїв зробили все можливе, щоб людям полегшити цю ситуацію. Нажаль, у фінансовому плані є обмеження, я маю на увазі відсоткове зниження доходів всіх українців, не тільки музейників. Так і в організаційному плані ця ситуація дуже сильно на нас позначилась.

Зокрема музей Ханенків втратив більшу половину доходів у цьому році від запланованих. Тобто ми розуміємо, що наступного року ситуація буде не простою. Вочевидь, ми мусимо розраховувати на те, що карантин буде продовжений, тому треба шукати нові підходи.

Нажаль, продовження наших наступних планів українська законодавча рамка доволі сильно обмежує. Загалом, більшість форматів, які доступні закордонним музеям, з тих чи інших причин в Україні дуже складно реалізувати. Наприклад, нам не так просто продавати квитки на онлайн заходи. Важко повертати ці гроші відвідувачем, якщо, наприклад, квитки було викуплено, а захід не відбувся.

Ми розуміємо, що наша сьогоднішня законодавча база потребує дуже суттєвого вдосконалення в музеях. Як і в будь-яких закладах культури вона визначається не лише профільним законом, а й законом о музеях. Ми звичайно діємо в рамках бюджетного кодексу і багатьох інших документів, які регулюють насамперед нашу фінансову та господарську діяльність.

І саме в цій площині лежать найбільші проблеми і обмеження діяльності музеїв. Існує надзвичайна зарегульованість, як і, в принципі, у всіх закладів культури, поки законодавство не буде відпускати ці установи в самостійне плавання. Я маю на увазі не відсутність підтримки, як створення сприятливих умов для розвитку. Справа в тому, що музеї мають на сьогоднішній день дуже важливі обмеження.

Впливати на ситуацію звичайно ми намагаємося: тобто тримати діалог з представниками влади. Це відбувається і на окремому рівні, і на державному. Ми маємо таку організацію, як Український комітет міжнародної ради музеїв, який на сьогоднішній день через відсутність інших дієвих фахових організацій виконує цю роль. І протягом першого етапу карантину нам вдалося підтримувати дуже конструктивний діалог, наприклад, з Міністерством культури. Деякі наші прохання в зв’язку з карантинними обмеженнями були враховані, або, принаймні, вони співпадали з побажанням інших учасників цього процесу.

Зараз ми бачимо, що ситуація складна попри те, що музеї є одним з найбезпечних місць під час карантину. У нинішніх умовах музейні співробітники докладають всіх зусиль для цього. Весь персонал у нас суворо дотримується маскового режиму, за винятком таких ситуацій, як сьогоднішнє інтерв’ю. Безумовно, всі заходи відбуваються за умовами карантинних обмежень. Ми дезінфікуємо приміщення наскільки це можливо, провітрюємо і т.д. Робимо все для того, щоб усім людям тут було безпечно: і співробітникам, і туристам.

Беручи до уваги те, що насправді в музеях немає такої кількості відвідувачів, як, наприклад, в супермаркетах та торгівельно-розважальних центрах, звичайно ситуація у нас інша.

В той же час, порівняно з іншими інституціями, музеї є найбільш постраждалими від пандемії і від карантинних обмежень. Ми розуміємо, що уряду доволі складно заборонити діяльність одним закладам і дозволити іншим. Але музеї на сьогоднішній день, на відміну від всіх інших закладів: від театрів, від кінотеатрів, де є реальне скупчення людей в великій кількості, в музеях ніколи немає такої кількості відвідувачів. Тому ми і далі будемо продовжувати брати участь у нарадах, надсилати наші пропозиції. Ми і надалі будемо докладати всіх зусиль для збереження культурної спадщини. У нас є культурні інституції, які підпорядковуються безпосередньо центральним органам виконавчої влади, є інституції, які підпорядковуються місцевим, як, наприклад, музей Ханенків. Але ми всі діємо в єдиній законодавчій рамці.

На сьогодні музеям ніхто не забороняє залучати додаткові кошти, або укладати різноманітні партнерства, наприклад, на отримання благодійної допомоги, або створювати якісь додаткові інструменти для цього – благодійні фонди. Звичайно в нашій країні все це тільки розвивається.

Ми розуміємо, що в Україні багато колекціонерів вже є. Вони збирають різні колекції. Чимало колекціонерів зацікавлені, в першу чергу, інвестувати в свої колекції і в свої можливі інституції, якщо вони будуть створені. Тому участь їх у партнерстві з державними музеями досить обмежена.

На сьогоднішній день, проблема в тому, що згадана нами законодавча рамка не дозволяє багато речей музеям зробити вільніше, як це робиться у світі, який ми називаємо цивілізованим. Тобто маємо на увазі країни ЄС або Сполучені Штати.

Культура меценатства в нашій країні була фактично знищена в першій половині сторіччя, тобто після подій 1917 року, після того як в країні встановилася більшовицька влада. Як ви знаєте, всі музеї та колекції були націоналізовані. Саме через цей розрив традицій на сьогодні культура меценатства тільки починає відроджуватися. І це теж дуже довгий і тривалий період. Проте, державні музеї доступні для всіх легально зібраних колекцій.

Я згадую ті слова Богдана Ханенка, який у своїй промові 1904 року зазначив перший київський музей. Насправді, він говорив, що особисто незгоден з тими, хто вважає, що музеї це певні такі кладовища для пам’яток мистецтва і культури. Навпаки, він стверджував, що саме в державних і публічних музеях є місце колекціям. Тому що тільки публічне представлення цієї колекції і дозволить поділитися цими цінностями з усім суспільством. Власне, створене для суспільства має бути відкритим суспільству. І через це він докладав зусилля для створення своєї особистої колекції, яку потім теж заповів місту. І ця колекція мала бути доступною.

Власне, зараз, понад 100 років, ми маємо тут музей Ханенків. Але він докладався і до створення іншого музею в Києві - це музей в будівлі з левами на Грушевського 6, біля національно художнього музею України.

Мені здається, що саме ця традиція, ця планка громадянської свідомості, яку він заклав – власне про це нам сьогодні потрібно дбати. Зі свого боку музеї можуть розповідати цю історію. За якийсь час ми побачимо наскільки це успішно – така традиція меценатства і взагалі приватна підтримка музейної колекції.

Ми ідемо шляхом, який більш звичний для Європейських країн, і власне таким чином 100 років тому Богдан Ханенко та інші колекціонери, презентували свої колекції суспільству. Музеї були інституцією, яка користувалася суспільною довірою. Саме там працювали визначні науковці. Музей конструював дуже потужний науковий експертний склад.

Протягом останніх 30 років ми маємо зовсім іншу ситуацію, доволі складну. Музеї опинилися в режимі виживання. Ми знаємо, що більшість наших музеїв на сьогоднішній день в країні є державними, незалежно від того, чи вони підпорядковані центральним, чи місцевим органам влади. Вони фінансувалися, як і більшість закладів культури, за залишковим принципом.

Через оцей режим виживання, в якому музеї знаходилися, вони фактично не мали змоги розвиватися. Тобто зараз існує ситуація, коли радянські традиції управління культури ще не відмерли. Принаймні корені наші законодавчої традиції теж взяті звідти. Нова управлінська традиція, підходи, стратегії в культурі у нас ще несформовані. Ми тільки до цього етапу підійшли. Дуже добре, що цей процес йде, але дуже повільно. І ми маємо для культурної спадщини, для музеїв зокрема через це доволі великі ризики.

Як мені здається нам потрібно багато чого зробити. Потрібна і дерегуляція фінансово господарської діяльності, і паралельно – зміни до бюджету. Нам потрібна комунікація музеїв, як соціально відповідальних інституцій, із суспільством. Тому що через оцей постійний режим виживання, через постійні загрози, які згущувалися навколо нашої культурної спадщини, музеї мінімізували цю комунікацію. Тому що, це пов’язано з багатьма питаннями: наприклад з безпекою. Чи безпечно розповідати в музеї про цінності, які ти зберігаєш, якщо в тебе немає нормальної охорони? Тут було дуже багато нюансів, і тільки зараз ми починаємо, принаймні, вголос про них говорити.

Коли не контрольно-репресивний, а конструктивний діалог на всіх рівнях між інституцією влади і суспільством відновиться, тоді, мені здається, у нас буде шанс. Тобто, очевидно на сьогодні дуже важлива частина нашої роботи, щоби взагалі виявити цю ситуацію, щоби музеї та інші взагалі щоби музеї, наша культура могла розвиватися налагодити цей діалог. Це комунікація і з часом, я сподіваюсь, на позитивні зміни, але це потребує усвідомлення проблем. І власне бажання цього діалогу у всіх учасників цього процесу, тобто, від органів державної влади, від музейників, або інших представників закладів, які пов’язані з культурною спадщиною, заповідників наприклад і громадянського суспільства.

Принаймні, на початку року, ми стикалися з ситуаціями, коли до нашого Українського комітету зверталися музеї, яким через децентралізаційні процеси загрожувало реформування. Тобто, місцева влада відмовлялася фінансувати музей, або хотіла продати чи ліквідувати. Ця загроза теж існує, і з цим потрібно працювати, тому що далеко на завжди громаді зрозуміло, навіщо їй музей, чому він їсть так багато коштів, навіщо його взагалі утримувати.

Крім того ми знаємо, що весь музейний фонд, який зберігається в державних, або місцевих музеях, це загальний музейний фонд держави. І виходить, що музеї знаходяться в такому подвійному підпорядкуванні. Тобто, як об’єкти, як майнові комплекси, це може бути майно місцевої влади, а сама колекція належить державі, власне народу України.

Це доволі складна ситуація. Мені здається, що тут можливі коректні рішення, які її допоможуть полегшити з усіх сторін. Але треба розуміти, що музеї коштують грошей. Будь яке утримання колекції – це завжди дорого. Музеї не можуть самі на нього заробити, і це відомо за досвідом всіх країн світу.

Навіть найбільші музеї, як Лувр, не заробляють на своє утримання. Це дуже великі суми, особливо, якщо велика ціна колекції, яка потребує умов, простору, обладнання і т.д.

Тому власне нам потрібно вибудовувати цей діалог, який, з одного боку, уможливіть розуміння навіщо музеї, у чому їх цінність. І з іншого боку приведе нас до ситуації, коли органи державної влади, або приватні партнери будуть до цього долучені, розумітимуть навіщо потрібно в музеї вкладати кошти, чому це коштує так дорого.

Через цю історію пройшли всі музеї, в якихось країнах хтось у 19 сторіччі, у інших – на початку 20, хтось тільки зараз, як в Україні. Ми це знаємо з постійного спілкування з колегами. Це саме стосується всіх сучасних трендів.

Музей Ханенків – між Європою та Азією