Український туризм

Відвідувачів у нас традиційно взимку не багато, ця пора дуже просідає, вона майже нульова. І це зовсім не дивлячись на ковід, тому що рік назад ніякого вірусу у нас не було. Я думаю що якби ми були в районному центрі, то ситуація була інша. Але тому що ми знаходимося у селі, навіть на трасі, то туристична активність у нас існує з початку квітня і до кінця листопада, поки ще тепло.

У нас приміщення, у якому ми знаходимося, це об'єкт незавершеного будівництва, воно не здано в експлуатацію. Наш штат – невеличкий, буквально шість наукових співробітників. У нас немає у зв’язку з цім, навіть, музейного відділу, тобто, субота-неділя, згідно нашого положення, має бути – вихідний день. А люди їдуть саме у вихідні.

Що потрібно для розвитку Заповіднику? Для цього потрібно завершити будівництво музею, потрібно збільшити штат. А далі - активно включати рекламу. Але, якщо люди будуть їхати в більшій кількості, ми не зможемо їх обслужити. В літку наших сил не вистачає, тому це теж проблема. Без збільшення штату, це буде зовсім не так, як би хотілось.

Ми у підпорядкуванні Управління культури Черкаської облдержадміністрації. Всі наші кошти, якими можна користуватися: зарплата, енергоносії і якась невеликий частина на утримання нас як установи, це з бюджету. Звичайно, що законодавство не забороняє отримувати якісь інші надходження, зокрема спец рахунок – на якій йдуть кошти від продажі квитків. Що стосується інших бюджетів, там, наприклад, є певні обмеження. Що стосується приватних осіб або інших юридичних осіб, звичайно у нас є благодійний рахунок. Останні роки були люди, які нам допомагали. Зокрема, підприємець Василь Хмельницький. У минулому було році він нам допоміг. Його фонд перекинув нам кошти, і ми придбали дещо для установи, за що відзвітувалися.

Це великий плюс для тій ситуації, у якій ми знаходимося, та, в принципі, усі музейні заклади, чи вони великі, чи вони зовсім маленькі. Скрізь ситуація дуже схожа. Ми постійно шукаємо додаткове фінансування, зокрема гранти. Вже другий рік поспіль ми отримуємо гранти від Українського культурного фонду. Якщо порівнювати, то на рік у нас є біля 50 тис гривень, які ми можемо пустити на щось, але грант у розмірі півмільйона, це для нас просто космічні кошти, які, згідно проектів, можемо використовувати для нашого заповідника.

Стосовно приватних колекціонерів, тут ситуація особлива. Я вітаю приватне колекціонування, якщо воно не є археологічним. Наприклад, етнографія, та все, що з цім пов'язано, це люди рятують те, що може бути втрачено. Але те, що стосується археології, то тут я буду категорично проти. Ми знаємо цю ситуацію, вона непроста. Але стосовно приватних археологічних колекцій – величезне питання, де вони взялись, з яких джерел ці надходження. Найкращі, найсвітліші приватні колекції, вони мають сумнівне походження у будь якому разі. Це думка професійних археологів, які працюють в Україні. На жаль таких фахівців не так багато, в рази менше ніж у сусідній Польщі.

Є досвід інших країн. Дуже часто звертають увагу на Велику Британію. Проте, під боком є та ж сама Румунія, де все набагато прозоріше. У Європі також існують приватні колекції. Але вони там обліковані, принаймні більш-менш все зрозуміло, звідки ці матеріалах, якого вони періоду, з якої археологічної групи. У нас часто археологічні речі попадають деколи на виставки в державні музеї з приватних колекцій. Але звідки воно, якого періоду, з якого поселення?

Найбільша відмінність археології і скарбошукатства така: для археологів розкопки – це отримання інформації, а для чорних так званих археологів це отримання артефакту, якій можна перетворити в кошти. І ці речі потім попадають чорний ринок.

Законодавство, яке б регулювало цю ситуацію, давно на часі. Потрібно йти не лише шляхом узаконення приватного колекціонування. Само законодавство має виконуватися. Чим далі, тім в мене менше оптимізму щодо того, що все буде добре. Я вже думаю, що можливо ми - останнє покоління, яке бачить непоруйнованими археологічні пам'ятки у нашій державі.

В Україні приблизно 250 археологів, але за різними оцінками, більше 100 тисяч металошукачів, якими працюють чорні археологи. Шукають все, починаючи від монет, ніби таке безвинне заняття, закінчуючи пам'ятка археології, наприклад, у Миколаївській області історія з цій розритим курганом… З іншого боку, ми розуміємо, що ніякі чорні археологи самі без кришування зверху нічого не зроблять. Це болячка загальнодержавна, її потрібно вирішувати в тому числі і на основі нових законів, або внесення змін до існуючих.

У соціальних мережах ми досить активні і популяризуємо свої артефакти, у тому числі – унікальні речі, навіть для музейного фонду України. У нас є досвід відеозйомок, створення фільмів, ми розуміємо, що зараз стоїмо на порозі того, що потрібно щось змінювати. Тим, більше в умовах цього ковіду і обмежень, зрозуміло що нам потрібен віртуальний музей, чи, як кажуть, музей у кишені. Але з іншого боку ми бачимо, що лише активності в інтернеті недостатньо.

Тому ми на кілько місяців закриваємось. Дякуючи Прокредитбанку і Капаролу – двом німецьким компаніям, які допомогли нам, ми повністю всередині музею все переробляємо, закупаємо нове експозиційне обладнання. І будемо мати якщо не на серпень, то на вересень місяць нову експозицію, де будемо вже проводити роботу по новому плану, включаючи віртуальні екскурсії.

Наші поселення – найбільші в світі для мідно-кам'яної доби. В Трипіллі дуже цікава і яскрава кераміка і все, що з цим пов'язано. Якщо взяти на всю територію, де була культура Кукутень-Трипілля, то серед тисяч поселень історичних пам'яток на території України, Румунії та Молдови, найбільші – в Україні, біля Умані. Їх біля 20, і половина з них входить до складу заповідника. І це сотні гектарів.

І знов, дякую таки німцям, є у нас прекрасні геофізичні плани. Ми можемо про це все розказувати і в літку показувати археологічні розкопки – все це привертає інтерес і увагу туриста. Плюс кілька великих свят, на які приїжджають до нас туристі. Це – трипільська толока, коли ми будуємо трипільські хати. Тисячі людей з'їжджаються саме на такі свята, які фактично популяризують нас, і далі поширюють інформацію поза соцмережами, хоча в інтернеті, звісно, є вся ця інформація.

Згідно документів, заповіднику належить біля двох тисяч гектарів. З цих двох тисяч гектарів ще в 90-х роках тисяча була розпайована та приватизована. Проте, ці землі повинні бути виведені із землекористування. Але з іншого боку, ви розумієте, що на Черкащині, на гарних родючих чорноземах забрати тисячу гектарів у користувачів - це дуже складно. З іншого боку вже, напевно, сто відсотків чуло про такі величезні поселення як Тальянки, Доброводи, Глибочок. Для більшого розуміння, для історичного часу, про який ми говоримо – біля шести тисяч років тому, поселення 50 гектарів – це вже велике поселення. А Тальянки займають 450 гектарів, Майданець – майже 300, а Доброводи – це 250. Тобто, в рази набагато більші поселення, з залишками тисяч будинків, звичайною з цікавими предметами.

Якщо ми говоримо про туристичний магніт, у нас прекрасна колекція, на сьогодні одна з найбільших трипільських колекцій в Україні. У нас виставлено більше 600 артефактів, серед них є унікальні, такі, як найдавніші насіння Європи, як єдина розмовляюча Трипільська богиня, як мідні рибацькі гачки, як гральна дошка, які зустрічаються на Близькому Сході.

У нас магнітом може бути і наша експозиція, і наявність величезних трипільських поселень, і інформація про ці поселення. В нас колектив невеликий, але щороку працюємо в експедиції, ми спілкуємося з найкращими фахівцями в Україні в цьому напрямку. Ми самі – давно практикуючі археологи, тому коли розповідаємо відвідувачам про Трипілля, то робимо не через «поломаний телефон» і через літературу. Ми це все ручками прощупали і багато разів передивитися. І, можливо, це також привертає людей.

Що в нас цікавить, і чого немає у інших закладах, це реконструйовані трипільське житла у натуральну величину. До нас часто приїздять кіношники, тому що їм потрібна така локація, вони просяться до наших хат. Але ще краще було б, якби нам вдалося створити скансен. Це те, про що ми вже 20 років говоримо. В наших планах воно є – невелике поселення закритого типу, кілька хат для відвідувачів. Звичайно це мають бути екстремальні туристи, які готові пожити в умовах енеоліту України четвертого тисячоліття до нашої ери. Щоб було максимальне занурення у минуле. Така ідея є, і вона на сьогодні уже не є фантастичною.

Ми одну хату спалили, це було давно – 18 років тому. Це був науковий експеримент, ми хотіли зрозуміти, чи реально їх палили, як дослідники пишуть у науковій літературі. Тому що там розійшлися думки, конфлікти наукові були великі й розрулити їх можна лише за допомогою експериментальної археології. Ми будемо й далі проводити такі експерименти. Проте це будуть вже малі моделі. У нас для цього є і майданчик.

Що дали говорити за туристичні магніти? Були відкриті буквально 7 років тому залишки дуже великих гончарних печей, в яких випалювалися кераміка та фігури. За такими розмірами горни четвертого тисячоліття до нашої ери на інших територіях Землі з'являться лише через 3000 років – на Балканах у стародавніх греків.

Двоє печей ми перевезли сюди до музею. Вони зараз чекають свого часу. Ми хочемо зробити над ними павільйон. Люди мають це бачити – найбільші горни світу згідно мідно-кам'яної доби. А поруч встановимо реконструкцію, де така піч буде працювати і де можна було б відвідувачам побачити як робиться трипільська кераміка. Археологія має бути в музеї не лише інформативною, а вона має паралельні жити, тоді, мені здається, буде цікавіше і у сучасному світі.

Заповідник «Трипілля» - чекаємо зрушень