Український туризм - МУЗЕЙ ХАНЕНКІВ

Музей мистецтв, що носить імена видатних українських меценатів — Богдана і Варвари Ханенків (Київський музей Західного і Східного мистецтва), — значніша збірка європейського та азійського закордонного мистецтва в Україні. Не дивлячись на свою світову популярність, музей живе всіма проблемами, які поширенні в нашому суспільстві. Тому думка генерального директора музею з приводу сучасного стану багатьох музейних аспектів для нас важлива. Ось що нам розповіла Катерина Чуєва.

Звичайно, музею дуже складно в ситуації пандемії , і мусимо сказати, що ніхто з нас не тільки тут в Україні, а й в більшості музеїв в інших країнах не були готові до цього. Ми вперше опинились в ситуації , коли музеї взагалі були зачинені для відвідувачів.

Навіть в найтяжчі роки української історії , мова іде про 1917 рік, та початок 20-х і про часи Другої Світової війни, частина музеїв працювала. Фактично, навесні ми вперше зачинилися для відвідувачів повністю на кілька місяців. І на нас чекає ще один локдаун на початку 2021 року.

Звичайно більшість музеїв не мали до цього досвіду такого масштабного переходу до роботи в форматі онлайн, тобто на цей час немає екскурсій. Проте, у музеїв у більшості немає навичок, і на жаль, жодна онлайн-подія або онлайн-форма не можуть нам повністю замінити живе спілкування.

До музеїв люди приходять не тільки дізнатися щось нове, побачити наживо якісь цікавинки, але щоб відчути дуже своєрідну атмосферу, якой немає в жодній інший інституції. Тому для музеїв ця ситуація є новою, ми спробували адаптуватися, але мені здається, що це відбувається з перемінним успіхом.

Частина музеїв взяла на озброєння різноманітні онлайн програми: це і запис відео-уроків та лекцій, онлайн-екскурсій з супроводом наших камер і багато іншого, навіть дитячий майстер-клас. Але звичайно, ми розуміємо, що є велика різниця між тим, коли ти приходиш до музею, коли ти працюєш безпосередньо в залі музею, відчуваючи всі ці запахи, звуки, спілкуючись з іншими людьми, і зовсім інша справа, коли ти сидиш перед екраном комп’ютера. І які б чудові твори мистецтва тобі не показували, це все одно ніяк не замінить знайомства з ними наживо.

На жаль, більшість музеїв, зокрема в Україні, зіткнулось з тією ж ситуацією: коли немає обладнання і дуже важко організувати, наприклад, дистанційну роботу співробітників. Треба зрозуміти, що не всі співробітники музеїв в Україні мають достатньо місця працювати вдома, або не мають потужної техніки, або в них відсутній достатньо потужний інтернет.

Наскільки мені відомо, керівники і команди музеїв зробили все можливе, щоб людям полегшити цю ситуацію. На жаль, у фінансовому плані є обмеження, я маю на увазі відсоткове зниження доходів всіх українців, не тільки музейників. Так і в організаційному плані ця ситуація дуже сильно на нас позначилась.

Зокрема, музей Ханенків втратив більшу половину доходів у цьому році від запланованих. Тобто ми розуміємо, що наступного року ситуація буде непростою.

На жаль, продовження наших наступних планів українська законодавча рамка доволі сильно обмежує. Загалом, більшість форматів, які доступні закордонним музеям, з тих чи інших причин в Україні дуже складно реалізувати. Наприклад, нам не так просто продавати квитки на онлайн-заходи. Важко повертати ці гроші відвідувачем, якщо, наприклад, квитки було викуплено, а захід не відбувся.

Ми розуміємо, що наша сьогоднішня законодавча база потребує дуже суттєвого вдосконалення в музеях. Як і в будь-яких закладах культури вона визначається не лише профільним законом, а й законом про музеї. Ми, звичайно, діємо в рамках бюджетного кодексу і багатьох інших документів, які регулюють насамперед нашу фінансову та господарську діяльність.

І саме в цій площині лежать найбільші проблеми і обмеження діяльності музеїв. Існує надзвичайна зарегульованість, як і в усіх закладах культури, поки законодавство не буде відпускати ці установи в самостійне плавання. Я маю на увазі не відсутність підтримки, як створення сприятливих умов для розвитку. Справа в тому, що музеї мають на сьогодні дуже важливі обмеження.

Впливати на ситуацію звичайно ми намагаємося: тобто тримати діалог з представниками влади. Це відбувається і на окремому рівні, і на державному.

Ми маємо таку організацію як Український комітет міжнародної ради музеїв, який на сьогодні через відсутність інших дієвих фахових організацій виконує цю роль. І протягом першого етапу карантину нам вдалося підтримувати дуже конструктивний діалог, наприклад, з Міністерством культури. Деякі наші прохання в зв’язку з карантинними обмеженнями були враховані, або, принаймні, вони співпадали з побажанням інших учасників цього процесу.

Зараз ми бачимо, що ситуація складна попри те, що музеї є одним з найбезпечних місць під час карантину. У нинішніх умовах музейні співробітники докладають всіх зусиль для цього. Весь персонал у нас суворо дотримується маскового режиму, за винятком таких ситуацій, як сьогоднішнє інтерв’ю. Безумовно, всі заходи відбуваються за умовами карантинних обмежень. Ми дезінфікуємо приміщення наскільки це можливо, провітрюємо і т.д. Робимо все для того, щоб усім людям тут було безпечно: і співробітникам, і відвідувачам.

В той же час, порівняно з іншими інституціями, музеї є найбільш постраждалими від пандемії і від карантинних обмежень. Ми розуміємо, що уряду доволі складно заборонити діяльність одним закладам і дозволити іншим. Але музеї, на відміну від всіх інших закладів: театрів, кінотеатрів, де є реальне скупчення людей в великій кількості, в музеях ніколи немає такої кількості відвідувачів.

На сьогодні музеям ніхто не забороняє залучати додаткові кошти або укладати різноманітні партнерства, наприклад, на отримання благодійної допомоги, або створювати якісь додаткові інструменти для цього — благодійні фонди. Звичайно, в нашій країні все це тільки розвивається.

Ми розуміємо, що в Україні багато колекціонерів вже є. Вони збирають різні колекції. Чимало колекціонерів зацікавлені, в першу чергу, інвестувати в свої колекції і в свої можливі інституції, якщо вони будуть створені. Тому їхня участь у партнерстві з державними музеями досить обмежена.

Нині проблема в тому, що згадана законодавча рамка не дозволяє багато речей музеям зробити вільніше, як це робиться у світі, який ми називаємо цивілізованим. Тобто маємо на увазі країни ЄС або Сполучені Штати.

Культура меценатства в нашій країні була фактично знищена в першій половині ХХ сторіччя, тобто після подій 1917 року, після того, як в країні встановилася більшовицька влада. Як ви знаєте, всі музеї та колекції були націоналізовані. Саме через цей розрив традицій на сьогодні культура меценатства тільки починає відроджуватися. І це теж дуже довгий і тривалий період. Проте державні музеї доступні для всіх легально зібраних колекцій.

Насправді, він говорив, що особисто незгоден з тими, хто вважає, що музеї це певні такі кладовища для пам’яток мистецтва і культури. Навпаки, він стверджував, що саме в державних і публічних музеях є місце колекціям. Тому що тільки публічне представлення цієї колекції і дозволить поділитися цими цінностями з усім суспільством. Власне, створене для суспільства має бути відкритим суспільству. І через це він докладав зусилля для створення своєї особистої колекції, яку потім теж заповів місту. І ця колекція мала бути доступною. Тепер, через 100 років, ми маємо тут музей Ханенків. Але він докладався і до створення іншого музею в Києві — музею в будівлі з левами на Грушевського, 6, біля Національно художнього музею України.

Мені здається, що саме ця традиція, ця планка громадянської свідомості, яку він заклав — власнепро це нам сьогодні потрібно дбати. Зі свого боку музеї можуть розповідати цю історію. За якийсь час ми побачимо, наскільки це успішно — така традиція меценатства і взагалі приватна підтримка музейної колекції.

Ми ідемо шляхом, який більш звичний для Європейських країн, і власне таким чином 100 років тому Богдан Ханенко та інші колекціонери презентували свої колекції суспільству. Музеї були інституцією, яка користувалася суспільною довірою. Саме там працювали визначні науковці. Музей конструював дуже потужний науковий експертний склад.