 |
  EnglishRSS
|
||||||||||||
|
Своїм корінням українські колядки і щедрівки сягають далеких язичницьких віків і пов’язані з одним із головних свят — днем зимового сонцестояння, сонцевороту. Свято це супроводжувалось численними звичаями, обрядами, зокрема обходом дворів з величальними піснями і побажаннями — колядами, або колядками. ВІД СТАРОДАВНІХ РИМЛЯН У фольклористиці існують різні думки щодо походження терміну «коляда». Чимало дослідників схильні вважати, що воно походить від латинського слова сalenda, що означає свято нового року. Зокрема Філарет Колесса пояснює його походження від назви нового року у римлян — Calendae januaria. Ця чужа назва, що сплелася зі старослов’янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні впливи грецької та римської культур в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де безпосередньо зустрілася з греко-римським світом. Відомий історик Mихайло Грушевський звертає увагу на зв.язок української назви з новогрецьким колянта та болгарськими коленде або коляда. У ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЧАС Плинув час. Християнство, його ідеологи рішуче боролися з язичництвом, однак у багатьох випадках церква стикалася з такими розвинутими народними традиційно-культурними структурами, що змушена була маневрувати і йти на компроміси. Саме таким компромісом було поєднання одного з найбільших свят християнського календаря — Різдва Христового з народним обрядовим комплексом — язичницькою колядою. Очевидно, прив’язаність широких народних мас до цього свята, його видовищність, були настільки привабливими, що церква не тільки допустила це поєднання, а й прийняла і використала у себе чимало реалій з антуражу язичницької святковості. Одним із найпривабливіших компонентів цього обряду залишаються колядки і щедрівки. Величезний тиск церкви не без підтримки державних чинників на народні колядні звичаї тривав протягом багатьох віків — від прийняття християнства до найновіших часів. Результатом цього багатовікового тиску стала підміна язичницьких елементів християнськими. У християнський час рефренні величання язичницьких божеств замінено фразами «Ой, дай, Боже», «Святий вечір», «Христос народився». І все ж, незважаючи на понад тисячолітній історичний шлях, неминучі різночасові нашарування, народні колядки дійшли до нашого часу, стійко зберігаючи традиційну форму, мелодику, спосіб виконання. Це, власне кажучи, один з яскравих феноменів стійкості народної традиційно-побутової культури. ТАРАС ШЕВЧЕНКО В Україні церковні колядки відомі з XVII століття. Тарас Шевченко не прогрішив проти історичної правди, коли в своїй драмі «Назар Стодоля», дія якої відбувається в XVII ст., вклав в уста козаків одну з таких колядок — «Бачить же Бог, бачить Творець, що мир погибає, архангела Гавриїла в Назарет посилає ». Завдяки підтримці і популяризації церквою, духовенством різдвяні колядки набули значного поширення в народі. Цьому сприяла також, за словами Івана Франка, «безперечна поетична стійність многих набожних коляд», простота і дохідливість трактування біблійних сюжетів, демократичний дух. Вони розповсюджувалися як усно, так і серед письменних людей у рукописних збірниках — так званих «кантиках», а з кінця XVIII ст. — і в друкованих збірниках. З часом, в процесі усного побутування та в результаті різних літературних обробок вони зазнали багатьох змін, тож іноді відомі й поширені зараз тексти помітно відрізняються від своїх первісних зразків, що вийшли з-під пера духовних поетів XVII–XVIII століть. КОЛЯДКИ І ЩЕДРІВКИ Перші відомі записи українських народних колядок і щедрівок походять з другого десятиліття XIX ст. і належать видатному слов’янському народознавцеві 3оріянові Долензі-Ходаковському. Шість народних колядок з’явилося в збірнику Михайла Максимовича, виданому у 1827 р. Уже в минулому столітті вчені констатували, що в українському фольклорі, порівняно з уснопоетичними традиціями інших народів, колядки збереглися найкраще, найповніше і найбагатше. Саме тому дослідження народних колядок в загальнослов’янському чи й ширшому планах базується здебільшого на українському матеріалі. Тільки в українському фольклорі відома назва «щедрівка ». Вже перші збирачі колядок і щедрівок помітили, що вони розрізняються за приуроченістю і за часом виконання: колядки – в Різдвяні свята (їх виконавцями є хлопці чи молоді й старші чоловіки), а щедрівки — на Щедрий вечір під Новий рік, або як на західноукраїнських землях — напередодні Водохреща. Традиційно їх виконували дівчата і жінки. Характерними для народних колядок і щедрівок є їх урочистий, величальний настрій, в змісті — побажання успіхів у господарюванні, щастя в сім’ї й родині, здійснення задумів і мрій. НАРОДНИЙ «ВЕРТЕП» Колядки, як писав Іван Франко, переносили думки селян «в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачив себе заможним господарем... Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, — не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце і єсть сила і суть поезії». Поетично-величальна піднесеність і впливовість народних колядок та щедрівок підсилювалася і тим, що їх виконання поєднувалося з відповідними обрядовими, музичними, танцювальними та ігровими елементами. В Україні групи колядників готувалися заздалегідь, вони мали своїх керівників («береза», «счинальник»), які повинні були добре знати репертуар, уміли вести все колядне дійство. В Карпатах групи колядників ще й досі включають кількох музикантів, а на Гуцульщині — і двох-трьох танцюристів («плєсунів»), які виконують при підході до хати і в хаті давній обрядовий «плєс». Великого поширення набуло колядування з участю «ряжених» — переодягнутих, з розігруванням народних вистав: «Коза», «Зірка», «Вертеп». Увесь народний колядний комплекс, справляючи сильне враження, став однією з найулюбленіших складових народної традиційно-побутової культури. |
|||||||||||||