Український туризм

За сорок кілометрів від Києва в селі Нові Безрадичі є дивовижний музейний комплекс. На під’їзді до нього одразу відчуваєш, що потрапив до якогось особливого місця. Старовинні ворота, церква із старовинними хрестами, вимощені алеї й будівлі, вулики і димарі – в усьому відчувається символізм.

Це старе урочище Дніпра. Після будівництва Київського водосховища річка змінила своє русло, й пізніше тут побудували село. Десять років тому в мене виникла ідея побудувати музейний комплекс, який має робочу назву «Код нації». Я ще збираюся запросити сюди і порадитися з провідними музейниками щодо назви. Адже «Код нації» – дуже гучна назва, можливо, комусь різатиме вухо, але для мене – це дуже ясна назва. Це те, що я хочу сказати майбутнім поколінням: хто ви такі, звідки починається ваш рід, звідки брати силу.

Ось погляньте – димарі. Однією з ознак хати, в якій перервалося життя роду, є димар, якого не доглядай рік-два – і він уже падає. І хата собі стоїть, а димаря вже немає. Таких пусток у нас були мільйони, бо одних у Сибір зіслали, інших до Середньої Азії, третіх заморили голодом.

Хатами-пустками цікавлюся останніх років десять, бо дуже близька мені ця тема: як зобразити для нації ту втрату, щоб аж серце запекло. Для багатьох людей це щось буквальне має бути – один штрих, одна деталь… Ви ж розумієте, у тій хаті, можливо, не одне покоління родини народилося, розлетілося по Україні або по всьому світу, а тепер уже немає… А такі димарі – вдале свідчення того, скільки нас і якими ми були.

Або погляньте на цю скульптурну групу. Це Петро Іванович Калнишевський – останній кошовий Запорізької Січі, якого за наказом Катерини ІІ зіслали на довічне ув’язнення в Соловецький монастир, де чверть століття провів він у нелюдських умовах, фактично живцем замурований у кам’яному мішку. Ось таким він був у 110 років – увесь обідраний, одяг в латках, кайдани на руках – я ще поспилюю і зіб’ю йому ці кайдани. Він же родом із мого села – Пустовійтівки, що на Сумщині. У нього був брат – Нечипір Калнишевський-Ющенко. Я знаю, що це мій прадід. Це той нескорений, який продемонстрував, як можна бути відданим своїй нації. А поряд із ним козак із козацької сотні з Лебедина. Більше дев’ятиста козаків тієї сотні було страчено до колоди російським імперським урядом.

На жаль, я не встиг поставити їм пам’ятник за часів свого президентства, тому вирішив, що у моєму музеї мають бути представлені ці нескорені хлопці, і щоб ми пам’ятали про них. На вході в музей стоятимуть.

Безумовно, хата Тараса Григоровича. У 1860 році Шевченко сам запланував проєкт своєї хати. Неодноразово в листах до брата Варфоломія Шевченка він писав, щоб підшукав йому таке місце, де Дніпро був би під самим порогом, а невдовзі надіслав йому «нашвидку зроблений план хати». Нашвидку зроблений – це м’яко кажучи. Насправді архітектурний проєкт виконаний на високому професійному рівні, в ньому передбачені всі деталі й головні розміри. Він має п’ять ескізів-креслень та ще два художніх ескізи – фронтальний і боковий.

Оце Тарасові відзначали двохсотліття, ми ж [українці – ред.] все зробили – видали книжки, упорядкували і знаємо майже всі його твори, знаємо всі його художні картини та малюнки, пам’ятників по всьому світу навстановлювали, а головний проєкт життя – Хата-Мрія – так і не відбувся.

Ідея така: поки людина йтиме до Тарасової хати, її мають зустрічати щонайменше 15 скульптур, завдання яких розповісти про епоху Тараса Григоровича, його сім’ю та побут, у якому він жив. Адже у нас зовсім немає уявлення про матір Катерину, якою вона була, чи про сестер, яких Тарас дуже любив, чи про братів або героїв його поезії. За цих 50 метрів ти повинен в образах пізнати світ Шевченка.

Я загорівся цим проєктом, хоч він дуже нелегкий у своїй реалізації: два поверхи, довжина 17 метрів, ширина – 8,5, якщо взяти ґанок і піддашок – то поверх 230 квадратних метрів виходить. Зараз таких хат не будують, а Тарас ще 160 років тому таку хату заклав. Не хата – хатище, палац. Шевченко був ще тим інтелігентом.

У кімнатах є по дві груби, по каміну. Де ви бачили в українській хаті каміни? На першому поверсі чотири великих кімнати, які мають кілька варіантів планувань, а от планування другого поверху в Тараса не було, тільки сходи нагору. Але я збираюся втілити там проєкт світової Шевченкіани: в одній частині облаштую бібліотеку, в якій розміщу все, що стосується творчості Шевченка – твори, критику, малюнки, а в другій частині буде навчальний чи академічний клас, у якому кожен зможе навчатися українства.

Усі рами вікон та дверей розписані петриківським розписом жовто-багряними і зелено-оливковими фарбами. На них зображені козак Мамай, голубки, жар-птиці, півні, курочки і багато-багато горобців.

У хаті просторі сіни зі сходами на горище, ліворуч величезна світлиця з каміном, скриня з усіляким начинням, намисники, лави, столи. Далі спальня з пілом [старовинне ліжко із дошок шириною 4-5 метрів – ред.], застеленим тканим рядном, на якому лягала спати вся сім’я; трюмо і кілька комодів для одягу. Кругом ткані килими – на стінах і підлозі. Ще далі – кухня із величезною піччю, розписаною Петриківкою. Уздовж стіни – довжелезна лава, буфет і столи для трапези. На стелі видно балки із декоративним розписом та крилатими висловами. У передсінях «очаг» – джерело вогню. Далі – комора для бочок з квашениною та мішків зі збіжжям.

Найбільша у хаті – робоча (кабінет) із великим каміном, письмовим столом перед вікном, етажеркою з художнім начинням, комодами і великим мольбертом посеред кімнати.

Перед хатою, в самому порозі, невеличке озеро зі сценою для літературних читань та амфітеатром для глядачів. Єдина шкода – бобри, ніяк не дають спокою і згризають кору молодих дерев. Але Віктор Андрійович жартома заспокоює, що їхня справа гризти, а його – садити ще. Отак і вживаються разом.

Другий музей – це етномузей, такий собі код нації – українські строї, рушники, вишивка, писанки. Приблизно 19 секцій, які показують, що таке українська нація. У цій частині має бути представлено все – від глибокого Трипілля, Кам’яної могили, скіфів, які мають тисячолітню історію і спростовують ту нав’язану думку, що наша держава починається з Х століття, – до культурних надбань сьогодення.

Мені болить, що у нашого народу немає цієї тяглості віків. Тому кожен із цих культурних продуктів важливо побачити у завершеній формі, але так, щоб він був цілісним елементом й, водночас, частиною великого цілого.

Третьою експозицією буде музей Трипілля, бо на території України розташовувалося до 90% трипільської цивілізації, а до сьогодні немає жодного добротного музею Трипілля. Тепер буде.

Планування українців – це моя головна задача. Бо я думаю, що насправді ми розхристана нація, занадто інтегрована, у нас мало єдності, навіть війна нам не додала її… Одне біжить до Москви, друге ще кудись, мало хто додому йде. Я розумію, чому ми такі. Бо нас 300-400 років розтягували в різні боки. Нас українській мові ніхто не вчив. Нас польської гарно вчили, ще краще російської, угорської, німецької, навіть молдовської. А от про українську ніхто не згадував.

Тепер, коли на одне покоління випало, що ти повинен демократизуватися, ти повинен встигнути до Європи, ти повинен полюбити слово вільне, вивчити мову – це багато, як для одного покоління.

А в цей музей може прийти кожен, представник будь-якого народу – китаєць, вірменин, американець, поляк, навіть якщо вони нічогісінько не знають про Україну, то після відвідин музею мають бути настільки враженими, щоб обов’язково вийти звідси українцями. Це моє головне завдання.

Ось таким буде майбутній музейний комплекс «Код нації». Віктор Андрійович планує відкрити хату Тараса Шевченка вже в березні 2021 року, а ввесь музейний комплекс – незабаром.

МУЗЕЙ ПО-ПРЕЗИДЕНТСЬКИ