Український туризм - Королі львівєцькиж вупиць

Чи часто ви чули, щоб у Львові когось називали справжнім батяром? Небагато лишилося людей, які не тільки знають про цю дивовижну міську культуру, але й особисто колись занурилися у вир її яскравих пісень, балачок та звичаїв. На жаль, те покоління вже відійшло, ставши історією разом із цілим пластом львівського буття, яким місто жило з середини ХІХ ст. до середини ХХ століття.

Значення слова «батяр» важко пояснити тому, хто народився й виріс поза межами Галичини. Воно об’єднує у собі багато різних відтінків. Ба-тяр – то і гульвіса, і відчайдух, і розбійник, і пияк, і авантюрист… Коли саме це угорське слово при-йшло у наші краї, достеменно невідомо. За однією версією, вперше його почули ще у середні віки від придворних королеви Ядвіги. Інша каже про більш пізні часи Австро-Угорщини. Буцімто поліцаї угорського походження вигукували те саме слово, коли ловили дрібних злодюжок. Та як би там не було, з середини ХІХ ст. ці п’ять букв стали озна-кою цілого культурного явища.

Розквіт такої неформальної міської культури саме у Львові не є випадковістю. Поштовхом до її розвитку стала багатонаціональність Леополіса. Частіше за все мікс культур та звичаїв різних народів, створений їхніми представниками , можна побачити у портових містах. А Львів, хоча і не стоїть біля моря, як от Одеса чи Марсель, але роз-ташований на перетині торгових маршрутів між Сходом та Заходом.

Тому, від самого часу заснування, місту просто таки судилося стати чимось на кшталт українського Вавилону, а народностям, які оселилися у ньому, хочеш – не хочеш довелося миритися поміж со-

бою. А який є кращий спосіб для цього, ніж гумор? Тільки уміння посміятися, пожартувати над собою і тим, що відбувається довкола, допомагало при вирішенні побутових, національних, соціальних і релігійних непорозумінь. Тому можна сміливо ска-зати, що одним із повноправних жителів Львова, що оселився тут ще з прадавніх часів, був і є гумор.

З часом, сміливі жарти та зухвалі витівки моло-дих міщан, які, бувало, переходили не тільки межі пристойності й моралі, але часто навіть порушува-ли закони вулиці, були оспівані у веселих батя-рувках. Ці простенькі львівські пісеньки створили навколо тогочасного молодіжного руху ареал романтики, перевівши його у ранг легенди.

Ті енергійні відчайдухи не мали нічого спільного ні з одеськими нальотниками, ні з паризькими гармашами, яких яскраво змалював французький кінематограф. Львівський батяр – не злочинець, а швидше завзятий забіяка й баламут, що полю-бляв сміливі дотепи, влаштовував бійки і заводив бурхливі романи.

Тодішня молодь часто переходила межу, доводилося їй регулярно навідуватися до поліцейських відділків. Траплялося батярам і у в’язниці сидіти. Зазвичай вони по-трапляли туди за бійки зі злочин-цями, яких називали німецьким словом кіндер, що перекладається як «дитина». Їх батяри дуже не любили, саме тому нерідко билися з ними.

Здебільшого батяри походили з робітничих родин і мешкали у передмістях. Центром їхньої гро-мади був Личаків. Мешканці цього району вважали себе львівською елітою, кращими від інших жителів міста. Особливо потерпали від них заможні та шановані громадяни з середмістя. Для них відвідини Личакова могли закінчитися щонайменше розби-тим носом та втратою гаманця.

Найчастіше батярів можна було побачити у шинках та у таких собі «садочках» – місцях для розваг, що їх відкривали поруч із броварнями, аби привабити клієнтів. Забави, які там пропонували відвідувачам, були доволі нехитрими – виступи військового оркестру, у деяких – каруселі, і, зви-

Тож не дивно, що після чарчини, перехиленої не один і не два рази, батярам кортіло утнути якийсь жарт, а часом і затіяти бійку. Наскільки зухвалими вже були ті «забави», залежало від самих молодих затійників. Єдине, що їх об’єднувало – то не бажан-ня наживи і не намір скоїти злочин, а прагнення похизуватися винахідливістю, дотепністю, силою та нахабністю. Поширеним дотепом львівських передмість тоді була пропозиція придбати загорну-ту у папір цеглину. За відмову від такої спокусливої угоди, невдаха-покупець, що зазвичай був гостем з іншого кварталу міста і не знав про місцеві

Не такими жорстокими були наслідки жартів і з власниками неве-личких лавок. Батяри обирали «жертву», і кожного дня масово відвідували його крамничку, де обурювалися з причини відсутності якоїсь рідкісної речі, що її вони буцімто хотіли купити. А коли підприємець замовляв чималу партію того товару, на який рапто-во виник такий шалений попит, на нього чекало розчарування. На чергу споживачів розраховувати не дово-дилося – батяри зникали, залишаючи

А у період між двох світових воєн до завзятих жартівників з передмість приєдналися й молоді люди із заможних родин. Тоді не мали значення суспільне положення чи товщина гаманця. У ціні були дотепність, відвага, спритність, сила кулаків. Тож не варто пояснювати, чому батярство стало для молодих багатіїв таким захопливим і романтич-ним. Досить швидко географія колоритних жартів розширилася з «садочків» та заміських шинків до кав’ярень, ресторанів, гімназій та університетів.

невідомо. Проте, у що вилилося їхнє невдоволення, запам’яталося добре. Студенти придбали порося, написали на ньому прізвище професора і випустили його бігати коридорами університету. Не витри-мавши такої стресової роботи, викладач знайшов легшу – через деякий час став Президентом Польщі і успішно керував країною аж 13 років.

Окрім застільних веселощів, «садочки» ставали трибуною для талановитих жартівників. З їхніх естрад лунали гумористичні куплети на актуальні теми із життя міста та про політичні події того часу. Так само полюбляли слухачі ліричні пристрасні пісні про кохання й батярувки – веселі віршовані оповідки про пригоди львівських авантюристів та відчайдух.

Найбільшого розквіту батярська творчість на-була у 1933 році, коли на львівському радіо почала виходити передача «На веселій львівській хвилі». Ведучі програми – Щепко й Тонько – уособлювали собою батярську братію. Дотепні бесіди гумористів деякі із старих містян згадують і зараз. А ще актори виконали пісню, якій судилося стати не тільки ша-лено популярною у ті часи, але й перетворитися на неформальний гімн міста. Називалася вона «Тілько у Львові» і пролунала у фільмі-мюзиклі «Волоцюги».

Коли Галичина увійшла до складу Радянського Союзу, артисти-батяри відкрили для себе нові гастрольні майданчики. Талановиті львів’яни подо-рожували по країні, даючи виступи, а також дарую-чи нові ідеї місцевим митцям. Так, Аркадій Райкін,

побачивши одну з таких вистав, запалав ідеєю ство-рення театру мініатюр, про що сам актор написав у друкованих спогадах. Ідея дуету дотепного Щепка та наївного Тонька теж не залишилася у минуло-му – пізніше її втілила пара радянських гумористів Штепселя і Тарапуньки.

Колоритний батярський балак, як і яскрава львівська мова загалом, почали зникати саме у радянські часи. Воно й не дивно, адже нова влада прагнула побудувати зовсім інше суспільство, де не було місця вольниці прикордонного міста. Та хіба ж можна придушити жагу до жартів та безтур-ботного життя? Тож батярство не щезло з міських вулиць – воно просто перемістилося до львівських квартир, де так само, як і раніше, лунала ґвара, якою жартували, розповідали кумедні історії, співали ве-селих пісень. Тоді ж виникло словосполучення «ста-рий батяр», яке змальовувало людей поважного віку, що з молодості мають вишукані манери, є галант-ними до жінок, та не розтратили яскравого почуття гумору. І чим важче їм жилося, тим дотепнішими були їхні жарти.

Ким же були ті львівські батяри? Хулігани, поети, лицарі, циніки, чи галантні дотепники та інтелігентні жартівники? Напевно, ці молоді люди взяли всього потроху. Та більш за все було любові до рідного Львова. Діти львівських вулиць – батяри ба-гато в чому нагадували улюблене місто: добре і зле, жадібне і щире, сумне і веселе, і єдине у цілому світі.